Ігор Лосєв

Девальвація соборності?

24 Лютого 2017
Уже багато років у нас відзначають День Соборності України, як символ тих ідей і подій, що витворили єдину українську націю з різних частин української етнографічної маси, деякі з котрих були відірвані одна від одної протягом кількох століть. Після поразки УНР велике значення національної єдності було усвідомлено і маніфестовано борцями за українську державність у відомому гаслі, що постало на західних землях – «Українська Самостійна Соборна Держава». Це дуже потужна формула, де кожна складова має особливу цінність, досить вилучити одну, щоб уся конструкція зруйнувалася не тільки в теорії, а й на практиці.

Нині в Україні спостерігаються надзвичайно активні атаки на ідею соборності. Однак привертає увагу той скандально-пікантний факт, що участь у тих атаках беруть не лише патентовані, сказати б, нотаріально завірені українофоби, а й представники українського традиційно патріотичного середовища. Не є тут винятком і такий дуже український регіон як Галичина. Тарас Возняк, Юрій Андрухович (тепер щоправда набагато обережніше, ніж раніше), Остап  Дроздов, Орест Друль, Тарас Стецьків та інші галицькі інтелектуали виступають з ідеєю прискореної інтеграції України в Європейський Союз, якщо вдасться позбавитися «сумнівно українських» регіонів Сходу і Півдня  (насамперед, Криму й Донбасу). Ну, Криму, хоча й чужими, московськими руками, вже  позбавилися, з Донбасом ситуація в процесі… В цьому ж контексті в Україні поширюються політичні легенди (не здивуюся, якщо з’ясується, що за цим стоїть пропагандистська машина Кремля) про «абсолютно антиукраїнський Донбас», де живуть суцільні українофоби, зрадники, люди ментально не сумісні з Україною тощо. Тому, мовляв, краще відмовитися від того краю… Цікаво, що розповідали б, якщо під російською окупацією опинилася б Полтавщина, Харківщина, Запоріжжя? Напевно, те ж саме, що й про Донбас і Крим?

А Крим подають у цих легендах як геть проросійський. І це розповідають переважно індивіди, що з Кримом ніяк не пов’язані і знають про нього лише зі своїх курортних спогадів. Якби їхні розповіді відповідали дійсності, то напевно Росії не довелося б запроваджувати в Криму особливий репресивний порядок управління, що в самій РФ практикується хіба що на Північному Кавказі. Чимало правозахисників і адвокатів стверджують, що в РФ правова (якщо її можна так назвати) система значно ліберальніша, ніж на півострові. Точніше, в Криму вона ще менш ліберальна, ніж у Росії… За умов тотальної підтримки з боку місцевого населення, в цьому не було б жодної потреби.

Читайте також: На чию користь торгують?

Незрідка лунають з боку деяких українських інтелектуалів заклики погодиться з утратою вищеназваних регіонів України і не дуже тримати інші. Причому, це помітно відвертіші пропозиції, ніж у випадку зі статею Віктора Пінчука в американській газеті. Наприклад « маніфест» Тараса Возняка в журналі « Країна», де він заявляє, що «треба відпустити всіх, хто не хоче будувати Україну». Постає питання, відпускати разом із землею, територіями чи без них? Без землі можна, ніхто нікого силоміць не затримує. Але якщо з територіями… Приміром, мені розповідали, що в одному районі Києва, де історично селитися відставні радянські офіцери, чекісти, прокурори і т.д. є доволі високий відсоток людей, які «стримано» ставляться до України. То як їх відпустити? Разом із територією цього столичного району? І тоді від України поступово залишиться дуже мало…

Київський письменник, виходець з Черкащини, співець Холодного Яру Василь Шкляр пропонує відділити «щироукраїнські» землі від «нещиро українських» і на перших розбудовувати справжню Українську державу. Шкода, що він не запропонував критеріїв «щирості», хоча шпетив у публічному виступі на 5-му каналі в студії Романа Чайки Київ (цілком справедливо!) за недостатню українськість. Сподіваюсь, що віддавати столицю, де він сам мешкає, Василь Шкляр не стане.

Українська інтелігенція на культурно-ментальному рівні чимало регіонів вже віддала в 90-ті роки ХХ століття, коли патріотичні партії електорально паслися на Заході та в Центрі, кинувши Схід і Південь напризволяще, нібито мовчазно визнавши їх «не - Україною».

А Тарас Стецьків виступив з позиції «демократії без берегів», мовляв, треба провести референдуми і абсолютно демократично всі, хто не хоче жити в Україні, зможуть зі своїми землями її покинути.

Дивно, чому в супердемократичному Європейському Союзі, за винятком Великої  Британії (хоча й там, формально не забороняючи, всіляко борються за те, щоб  Шотландія не пішла з об’єднаного королівства), не розпочали масового руху за демократичні референдуми за роз’єднання європейських держав. Ні в Бельгії, де це дуже актуально, ні в Італії (з її напругою по лінії Північ-Південь), ні в Іспанії (з її Каталонією і Країною Басків), ні у Франції ( з її Корсікою)…

У всіх цих гаслах проявляється слабкість української патріотичної інтелігенції, її нехіть до справжньої «дорослої» боротьби та ілюзії, що в умовах територіального зменшення країни вона зможе очолити процеси і контролювати ситуацію. Колись цю інтенцію український філософ Шлемкевич називав «vita minima», схильність максимально обмежувати свої претензії і амбіції, щоб задовольнити опонента і викликати його прихильність. Це втілив у своєму геть розкритикованому Дмитром Донцовим вірші Михайло Драгоманов: «Гей, українець просить немного…»

Читайте також: Кентавр бізнесу та влади

Не протистояти загрозі з неминучими жертвами, а втекти від неї - це світогляд багатьох політизованих українських інтелігентів. Цей ментальний ескапізм (утеча від реальності) не залишає цим суспільним колам, а разом з ними, якщо, не дай Боже, вони стануть мейнстрімом патріотичних сил, Україні жодних перспектив, ураховуючи нинішнє становище в Європі та світі. Представники цього інтелігентського середовища ще не стигли помітити, що вже немає тихої європейської гавані, де можна було б сховатися і пересидіти жахливі світові буревії. Події в США, обрання президентом Дональда Трампа, про політику якого  сьогодні можна лише здогадуватися, електоральне перезавантаження в європейських країнах (Франція, Німеччина, Нідерланди, Італія, а також британський «брексіт») показують, що ніхто там особливо перейматися Україною та її проблемами не стане. Певна і дуже небезпечна девальвація ідеї соборності відбувається і у владних структурах нашої держави ,хоча й  в дуже  специфічних, незрідка підступних і завуальованих формах. Петро Порошенко, виступаючи з нагоди Дня Соборності, заявив: не треба розкидатися територіями. Ніби  патріотично, але що він реально мав на увазі? Є підстави побоюватися, що Порошенко збирається реінтегрувати окупований Донбас до складу України на умовах Путіна (створення де-факто Української конфедерації з напівнезалежними від Києва і повністю залежними від Москви проросійськими «бантустанами» «ДНР/ЛНР», що призведе до краху всієї державної конструкції України, коли зовнішня політична «хвороба», прищеплена Москвою, стане внутрішньою хворобою українського політичного організму і знищить українську державу зсередини, спровокувавши хаос, протистояння регіонів  і справжню громадянську війну).

У цьому контексті дуже насторожує заява міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, що українські прикордонники в 2017 році мають готуватися взяти українсько-російський кордон під свій контроль. Невже Путін зробить Порошенку такий подарунок? Хіба є підстави сподіватися, що Кремль припинить агресію і виведе свої війська? Російський військовий експерт Павєл Фільгенгауер сказав, що допоки Україна не подарує Крим Росії, РФ з Донбасу не піде. Тут ще можна згадати аналогічне висловлювання нардепки Надії Савченко і статтю в американській газеті Віктора Пінчука. Невже Москва забере зі сходу України свої колоніальні збройні формування у вигляді 1-го і 2-го армійських корпусів « ДНР/ЛНР»? Жодних підстав для таких очікувань немає.

З подібними до аваківських супероптимістичними заявами виступив заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука. Викликає питання і план Кабінету Міністрів України з реінтеграції ОРДЛО, де навіть не визнано російської окупації цих земель, а вжито формулу «ефективний контроль РФ» над цими територіями. Ну, окупація - це якраз є ефективний  контроль окупанта над чужими землями.

Це така «реінтеграція», що реально загрожує соборності цілої України,адже в Україну повертають (якщо справді повертають) не частини Донецької і Луганської областей, а псевдодержавні утворення « ДНР/ЛНР» з усією їхньою псевдодержавною політичною інфраструктурою, збройною силою, системною антиукраїнською пропагандою і ефективним контролем їх з боку Москви.

Петро Порошенко у День Соборності сказав, що Кремлю потрібен не Донбас і не Крим, а вся Україна. Так, але проковтнути всю її одразу важко і це вимагатиме величезних ресурсів ( ільки Крим у 2016 році обійшовся бюджету РФ у суму $1 мрлд 340 млн). Тому Москвою буде використовуватися «тактика салямі», відрізання українських територій по шматку. Спочатку треба закріпити за собою Крим ,потім  підсунути геть контрольований Москвою Донбас Україні, використовуючи його як важіль для деструкції цілої Української держави. З часів «троянського  коня» тут  ніякої нової методології не спостерігається. Донбас потрібен Україні, але на українських умовах,а не умовах Путіна. Бо  якщо Путіна - то це  національно-державне самогубство України. Має рацію Віталій Портніков, коли каже: «Будь-які  розмови про «компроміс» з Путіним – це частина плану з політичної ліквідації Української державності».

 

 

Новини RedTram

Loading...