Денис Казанський

Чому Україні потрібна ревізія 1990-х

1 Березня 2017
Події 1990-х років в українських ЗМІ згадуються не часто. А якщо й згадуються, то, як правило, без зайвих подробиць. Для всього, що відбувалося в перші десять років незалежності зазвичай застосовується універсальний штамп «лихі часи». Мовляв, все це було давно, правди про ті роки ніхто не пам'ятає і не розповість, немає сенсу навіть запитувати.

90-ті роки майже не залишили слідів в інтернеті. Віртуальний світ порталів, форумів та соціальних мереж прийшов в Україну на початку 2000-х. І якщо події перших років XXI століття завжди можна відновити, просто перечитавши старі публікації на якомусь сайті-ветерані, то 90-ті залишилися десь у мороці історії. У підшивках старих газет, що припадають пилом в бібліотеках, а також в архівах кількох українських телеканалів, доступ до яких можна отримати тільки за гроші.

Українці практично забули 90-ті. Пережили їх, як страшний сон, як хворобу, і постаралися стерти з пам'яті. Але той забутий сьогодні період, що залишився за бортом інтернету, був дитинством держави. І дитячі травми, отримані Україною в той час, до сих пір визначають наше життя. Саме тоді, в перші роки існування України виникла і сформувалася та країна, в якій ми живемо досі. Ще живі практично всі її батьки-засновники. А багато хто з них і до цього дня залишаються в політиці. Чого вартий хоча б вічний депутат Юхим Звягільський...

За іронією долі саме про цей, найважливіший для нас час, коли закладався фундамент сучасної держави та основи нинішнього життєвого укладу, ми знаємо найменше. А тому часто не знаємо, що робити сьогодні. За кого голосувати, кого підтримувати, а кого ігнорувати. Ми охоче погоджуємося з тим, що країні потрібна деолігархізація, але разом з тим так мало знаємо про самих олігархів і про те, як і чому вони з'явилися.

За останні 20 років виросло покоління, яке вже не пам'ятає перше десятиліття незалежності, і практично не жило в цей період. Ці молоді люди не знають, як проходила приватизація державних підприємств. Як вийшло так, що кілька сімей прибрали до рук більшу частину всієї української індустрії, і до сих пір вирішують долі країни, а мільйони людей при цьому залишилися ні з чим. І найголовніше - вони змирилися з цим положенням. Тому що для них так було завжди. Так стало ще до їх народження.

Читайте також: Змова панів і рабів

Події 1990-х років табуйовані для політиків. «Це щось дуже далеке, навіщо ворушити минуле» - неохоче кажуть політики про ті часи. І зрозуміло, чому так відбувається. Адже там залишилося багато такого, про що сьогодні дуже не хочеться згадувати.

Чинний президент Порошенко напевно не горить бажанням говорити про те, як в 1998 році балотувався в парламент від СДПУ (о) Віктора Медведчука. Чи не тому кум російського президента Путіна сьогодні так вільно почуває себе в Україні, на яку Путін пішов війною?

Найбагатші люди України дуже не люблять розповідати про свої перші мільйони. А ще більше - про приватизацію. І про те, як вони свого часу за безцінь отримали у власність комбінати, які насправді коштували мільярди доларів. У 2003 році Микола Азаров (тоді перший віце-прем'єр) в інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня» заявив, що за перші 11 років приватизації бюджет країни отримав всього 6 млрд грн від продажу підприємств. Це близько 1,5 млрд доларів за курсом тих років.

«Виходить, півекономіки країни оцінили в 1 мільярд доларів?» - обурювався на публіку Азаров, хоча і сам давно вже в той момент був частиною корупційної системи. А всього через рік земляк і політичний соратник Азарова Рінат Ахметов рівно за тією ж схемою разом з зятем президента Кучми Віктором Пінчуком за копійки приватизує комбінат «Криворіжсталь». Правда, ненадовго. У 2005-му приватизацію скасують і продадуть «Криворіжсталь» в 6 разів дорожче індійському бізнесменові Лакшмі Мітталу.

Міттал заплатив за «Криворіжсталь» 4,8 млрд доларів. Це в три рази більше, ніж Україна отримала за всі приватизовані підприємства з 1992 по 2003 рік! Державне майно на десятки мільярдів доларів було просто подаровано 10-20 українським сім'ям, що перетворилися після цього на справжні мафіозні клани. І не треба заспокоювати себе, що ця грандіозна афера трапилася колись давно. Адже люди, які вкрали все це майно, і сьогодні фактично керують країною, мають в парламенті своїх депутатів, призначають в Кабмін своїх міністрів, фінансують політичні партії.

На жаль, сьогодні про це не прийнято говорити. У країні діє свого роду суспільний договір - не ворушити минуле. Але хіба цей договір несе вигоду для українських громадян? Сьогодні у молодих політиків, які називають себе «антикорупціонерами», вважається нормальним ходити на сніданки до Віктора Пінчука, ніби в 2003 році не він в результаті шахрайської операції «прихватизував» державний Нікопольський завод феросплавів за 405,5 млн грн. До слова, другий претендент - група «Приват» - пропонував тоді за НЗФ понад 1 млрд грн, але чаша терезів усе одно зі зрозумілих причин хитнулася в бік Пінчука. Завдяки зростанню цін на феросплави, зятю президента вдалося відбити свою покупку всього за кілька місяців. У програші залишився тільки бюджет держави...

Читайте також: Еволюція гідності

Чому підсумки приватизації «Криворіжсталі» вдалося скасувати, а НЗФ - залишили Пінчуку? Сьогодні про це також не прийнято згадувати. Ні влада, ні опозиція не піднімають на телебаченні такі пікантні теми. Політики можуть скільки завгодно поливати один одного брудом і звинувачувати в найстрашніших гріхах. При цьому завжди зберігаються певні табу. Червоні прапорці, за які не можна заходити.

Втім, рано чи пізно, і це табу має бути зруйновано. На початку 1990-х Україною правили радянські еліти, які легко перехопили владу після краху СРСР. Згодом в політикумі відбулася зміна поколінь. Замість комсомольців і партократів прийшли люди 90-х - олігархи, колишні кримінальні авторитети, «мажори». Всі, хто встиг урвати свій шматок пирога під час «великого переділу». Але і їх час добігає кінця. Люди 90-х - також люди з минулого, які вже не зможуть запропонувати країні нічого нового. Економіка, яку вони створили, нежиттєздатна. Держава, яке вони побудували, вийшла слабкою і бідною. Тому настає час нової зміни поколінь в політиці.

Очевидно, що нам ще слід повернутися до обговорення теми 90-х років і провести певну ревізію того, що відбувалося в ті часи. Щоб нагадати суспільству про те, як склалася діюча політична система і чому не варто чекати від нинішніх топових політиків з 90-х нічого хорошого.

Невеликий крок в цьому напрямку автор цієї публікації вже зробив. Разом в колишнім народним депутатом Єгором Фірсовим ми закінчуємо монтувати документальний фільм «Клептократія. Влада крадіїв», який нагадує історію українських еліт. Показ фільму ми плануємо провести в регіонах, щоб можна було не тільки подивитися відео, але і влаштувати дискусію. Трейлер фільму вже готовий. Повну версію ми викладемо в мережу після того, як пройде показ в містах.

Новини RedTram

Loading...