ОНУХ

Довіра

7 Березня 2017
Лягаючи спати, я припускаю, що будило збудить мене вранці о запланованій годині, ключ замкне двері моєї квартири, автомобіль не зупиниться серед вулиці, але не думаю про ці форми довіри в категоріях обіцянок, повинності чи зобов’язань.

 Будило, ключ й автомобіль не мають переді мною обіцянок, повинності чи зобов’язань. Я лише думаю, що ті предмети не підведуть мене, але ж то тільки предмети. Довіра між людьми має виразний моральний характер. Наші оцінки порядності чи добрих намірів мають значно більше моральне значення, ніж оцінки знань або вмінь, що теж є важливими умовами побудови довіри.

Коли шанований науковий журнал Nature опублікував порівняльне дослідження Wikipedia та Encyclopedia Britannica, що стосувалося широкої добірки наукових понять (термінів), з’ясувалося, що обидва джерела містять помилки. У Wikipedia їх більше, ніж в Encyclopedia Britannica, але різниця не дуже й велика. Опублікована в інтернеті Wikipedia має сотні мільйонів статей на всі можливі теми, і писали їх сотні мільйонів людей. Практично неможливо визначити, чи слід нам вірити Wikipedia менше, ніж традиційним друкованим книжкам, чи ні.

Мабуть, найбільшим викликом для Wikipedia і, зрештою, всіх інших джерел є оцінка мотивації та порядності автора чи авторів. Якщо я знаю, що автор, редактор чи видавець має репутацію солідного та порядного, і водночас знаю, що брехня, якщо його зловлять на ній, здатна зруйнувати добре ім’я, це добрий знак. Він спонукає до довіри. Але довіри, що спирається на певні принципи.

Спочатку ми повинні визнати принцип поміркованої довіри або здорового скептицизму.

Wikipedia так визначає стан довіри:
1. Переконаність (віра і надія), що якійсь особі або інституції можна вірити.
2. Переконаність (віра і надія), що чиїсь слова, інформація тощо правдиві.
3. Переконаність (віра і надія), що хтось має якісь уміння і здатний належно застосувати їх.

Ми тільки певною мірою можемо перевірити те, що кажуть нам люди. Щось можна перевірити в енциклопедіях, в інтернеті. Але ми не можемо перевірити те, що люди бачили власними очима і що чули.

Тому виникає потреба в основах довіри. Шотландський філософ Томас Рід (nota bene: інформацію про нього я знайшов у Wikipedia) вважав, що, наприклад, для опанування мови необхідна певна основна довіра. Якби ми не визнавали, що природна мова в принципі є віддзеркаленням речей, якими вони є, то не могли б пов’язувати слова з їхнім значенням, водночас стала б неможливою і комунікація. Тому ми апріорі маємо покладатися на акт довіри. Тут, щоправда, може з’явитися сумнів, чи здатен навчити нас мови індивід, який, на нашу думку, є патологічним брехуном.

Навіть забезпечивши нашу довіру всіма необхідними умовами, ми однаково не створимо щита, який убереже нас від прикрих несподіванок і розчарувань

Вирішальне питання, яке стоїть перед кожним із нас, полягає в тому, кому довіряти і навіщо. Яких доказів ми потребуємо, щоб довіряти або не довіряти, і чи завжди потрібні такі докази? Погоджуючись із потребою мати докази, ми схиляємося до думки, що довіра підлягає нашому контролю, але кожен із нас пересвідчився, що довіряє одній особі, але не довіряє іншій, спираючи свою довіру на віру або брак її. Часто трапляється, що ми цілком несподівано відчуваємо довіру або її відсутність, спираючись на чисту віру, і не здатні пояснити, як ми дійшли до цього. Зате, щоб змінити той стан довіри або її відсутності, сподіваємося, що нам вистачить аргументів, які можна верифікувати.
Якщо пощастить, ти зустрінеш у житті одну або дві людини, яким можна довіряти без обмежень. Більшість із нас довіряє різним людям різною мірою і в різних справах. І все-таки ми приречені на довіру, якщо йдеться про знання, які нам передають, і це як в особистому вимірі, так і в суспільному. Ми довіряємо нашим родичам, учителям, друзям і знайомим, довіряємо навіть ЗМІ, хоча, мабуть, живемо в добу постправди й «альтернативних фактів». Навіть знання про дату нашого народження спирається на довіру, що нам сказано правду. Ми не змогли б жити, якби не були відкриті до стану, який називаємо довірою. Навіть забезпечивши нашу довіру всіма необхідними умовами, однаково не створимо щита, який убереже нас від прикрих несподіванок і розчарувань.

Німецький філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель вважав, що перший закон логіки ― діалектичний, закон, згідно з яким кожному правдивому твердженню відповідає правдиве заперечення, кожній тезі ― антитеза, з яких потім утворюється синтез. Отже, правда і брехня об’єднуються і не є принциповими протилежностями. Суперечності мислення ведуть через діалектичний процес до правди (це все за Wikipedia). «Однак певної миті Геґелеві сяйнула думка, що пізнанню можна довіряти, а можна й не довіряти». Тридцять років тому я помістив цей вислів на полиці своєї книжкової шафи. А сьогодні мені сяйнула думка, чи я й далі повинен довіряти цій сентенції Геґеля. Завжди довіряю, навіть якщо моя довіра спирається на чисту віру.

А якщо я скажу: «Довіряю, отже, існую»?

Новини RedTram

Loading...