Арсеній Сітніков

Школа виживання особистості

17 Березня 2017
Процес реформування української системи середньої освіти, якщо вірити профільному міністерству, розпочався, і плани щодо цього грандіозні. Разом із тим не вщухають і дискусії про суть реформи: з яких країн брати приклад, що розвивати в дітях та який обсяг знань узагалі потрібен школяреві. У цьому контексті, відійшовши від шкільного віку ще зовсім недалеко, я почав шукати відповідь на, як виявилося, досить складне питання: а чого ж мене навчила школа?

Часто можна почути, що сучасна українська школа може виховати лише таку особистість, яка звикла підкорятися. Бо справді здається, що від самого першого класу система починає потроху ламати дітей, до цього абсолютно унікальних: надягає на них однакову форму, годує в їдальні однаковою їжею, вчить одночасно вставати, щоб привітати директора. І цей список можна продовжувати, бо все це вчителі називають дисципліною і зазвичай дуже собою пишаються, якщо їм вдається її домогтися від учнів. Далі, ближче до середніх класів, відбувається дещо набагато страшніше: система починає вчити вже більш-менш дисциплінованих вихованців мислити шаблонно, тільки так, як треба. Яскравий приклад — написання творів, які, по суті, мали б розвивати здібності до виокремлення власної думки, а по факту вчать лише штампувати вже готові думки в правильно оформлених текстах. Творчості, на жаль, тут мало. Взагалі весь навчальний процес зводиться до примітивного набивання мізків учнів терабайтами не завжди корисної інформації. І мислити при цьому, навіть якщо дуже хочеться, просто не встигаєш.  

Читайте також: Не особливі

Але слід визнати, що все ж таки нині випускники українських шкіл — це абсолютно не юрба підкорених особистостей, що не мають власної думки. Інакше ми не говорили б про небайдужу українську молодь, активне студентство та нове покоління, яке бажає змін. Виходить, що системі вдається зламати не всіх. І в мене є два пояснення цього. По-перше, дуже багато в наших школах залежить від персоналій. Часто вчителі, справжні наставники, роблять навчання захопливим, таким, що дає змогу розвинутися сильній і незалежній особистості. Нові методики, цікаве подання матеріалу, коли учні також можуть висловлювати свою думку, навіть просте спілкування з ними на рівних, як із колегами, викликають бажання ходити на уроки. Так, при цьому вони змушені списувати тонни паперу, заповнювати якісь там плани та журнали, а тому виходить, що окрім сумлінної праці постійно мають іти проти системи. І за це їм окрема вдячність. Впевнений, що такі люди є якщо не в кожній, то в більшості шкіл країни й що саме вони мають стати опорою реформи.

Читайте також: Хто залишиться, як всі поїдуть

Друге моє пояснення такого феномену нехай трохи й парадоксальне, але з’явилося з власного шкільного досвіду. Мені здається, що лідерські якості, сильну особистість можна виховати не тільки в таких собі тепличних умовах, як у багатьох країнах Європи, де в школі дитина робить майже все: і стіни розфарбувати, і джинси яскраво червоного кольору носити, і їсти піти тоді, коли захоче, а не тоді, коли заплановано десятками документів, словом, цілковита свобода індивіда змалку. На цьому тлі наші умови видаються спартанськими, що дає змогу учням із вродженими лідерськими якостями ефективно їх розвивати. Бо в реаліях української школи, якщо хочеш зберегти хоч якусь індивідуальність, маєш постійно йти наперекір: директорові, якому не подобається твоя нова зачіска чи відсутність краватки; вчителеві, якому не подобається вільний хід твоїх думок; чиновникам із відділу освіти, які нехтують твоїм особистим часом і бажанням, бо марять лише відмітками у звітах. І ще багатьом. У європейських системах освіти такого життєвого досвіду не знайти.

Новини RedTram

Loading...