Тарас Лютий

Одвічна жіночність

21 Березня 2017
Можливо багато хто й не погодиться з цим твердженням, але свято міжнародного жіночого дня має й свою альтернативну історію. Звісно, це не означає, що вона істинна. Але інтерпретацію вже не спинити.

Отже, посилаючись на апокрифічні інтерпретації, можна стверджувати, що прабатьком свята міжнародного жіночого дня є Йоган Вольфґан фон Ґете, який запровадив в обіг цікаве словосполучення — «вічна жіночність». Поет зафіксував потужний архетип, або й цілий філософський принцип, який обертається навколо теми жінки й жіноцтва. Звичайно, такий підхід у метафізичному плані апелює до сутнісного розрізнення між «чоловічим» і «жіночим», а до того ж, виглядає, що заразом і руйнує ідею соціальної рівності між статями. Та менше з тим. Як сказано наприкінці «Фауста» (1808): «Das ewig weibliche zieht uns hinan» — вічна жіночність тягне нас догори. Не треба дивуватися, що в ХІХ столітті була досить розповсюдженою теза про заледве не ангельське зображення жінки, піднесений образ якої ніби тягне догори, в світ моральної та духовної досконалості. Для самого Ґете жінка становить ідеал споглядання, на відміну від чоловічої дієвості.

Так само немає нічого дивного і в тому, що століттям пізніше Симона Бовуар назве ідею «вічної жіночності» патріархальним міфом, який нав’язує жінці пасивну репродуктивну функцію, а з нею й чуттєві характеристики. Але поширені переконання минувшини не змінити світоглядом сучасності.

Погляд на перевагу жіночого начала мав своє продовження. Швейцарський антикознавець Йоган Якоб Бахофен, відомий здебільшого завдяки праці «Материнське право» (1861), дійшов переконання, що давньогрецькій вірі в олімпійських богів передувала релігія богинь, які персоніфікують матір (Гея-Кібела, Деметра, Мойри, Еринії тощо). Та коли чоловіки поволі запанували в суспільній ієрархії Еллади, на зміну Богині-Матері прийшли боги-чоловіки. Якщо матріархат покладався на зв’язок між людиною та природою, то в патріархаті домінує закон і раціональність, а також непогамовне прагнення не просто змінити, а навіть підкорити собі природу.

А ось інший приклад. У дебютній великій праці Фридриха Ніцше «Народження трагедії з духу музики» (1872) міститься згадка про таємничих «матерів буття» [Müttern des Seins]: «при містичному індивідуальному крику Діоніса розлітаються на друзки кайдани індивідуації та пролягає відкрита дорога до матерів буття, до найглибшого осереддя речей». Вірогідно, ця обмовка зумовлена образами з того ж таки «Фауста» Ґете. В другій частині Фауст прямує в край мертвих, аби звільнити міфічну спартанську царівну Єлену й троянського царевича Париса. Він сходить у володіння таємничих Матерів, що зберігають прообрази всього сущого. Мефістофель так описує їх:

Одкрию я велику таїну:

Без простору й часу, у самотині

Царюють десь од правіку богині;

Про них я говорити зарікавсь.      

То Матері! (Пер. М. Лукаша)

Гаразд, можливо скажуть прискіпливі жінки, нічого виняткового тут немає. Чоловікам завжди властиво бути «маминими синками». Одна моя знайома, стверджуючи, що українська культура просто пронизана оцією залежністю синів від материнського культу, наводить в якості підтвердження вітчизняну пісенну творчість: «сорочку мати вишила мені», «рідна мати моя, ти ночей не доспала» і так далі.

Хай там як, але Ніцше теж віддає данину «вічній жіночності». Хоча як це узгоджується з його мізогінією? Згадаймо, що один із фрагментів з «Так казав Заратустра» має назву «Про старих і молодих жінок». Багато хто знаходить у ньому звичні кліше чоловічої домінації. Та замість того, щоби дошуковуватися порочних фраз, спробуймо відчитати тут прихований гумор Ніцше. У фрагменті зустрічається чимало елементів буфонади. Спершу незвичним видається те, що крім Заратустри ми чуємо ще один авторський голос, подібний до голосу з небес, як у тому ж таки «Фаусті». Голос запитує: куди продирається Заратустра крадькома в сутінках, і що він ховає під плащем. Заратустра зупиняється, мнеться, заледве не затинається й ніби хоче виправдатися. Нарешті він розповідає історію про стареньку жінку, яка говорить не до нього, а до його душі («аніма» — жіноче начало), так само як Заратустра зазвичай у цій книжці промовляє до свого серця. Стара просить його поговорити з нею про жінок. А наприкінці своєї промови наставляє Заратустру, даючи істину про молодих жіночок: «Ідеш до жінки — візьми канчука!»

Читайте також: Марта Богачевська-Хом'як: Українські жінки мають схильність ставити свої права на другий план

Дивна оповідачка бентежить Заратустру: видається, що його мудрість скомпрометована жінкою. Він і сам перетворюється на мимовільного одержувача істини, до того ж — йому є що приховувати. Іронічна форма оповіді ставить під сумнів шовіністичну і стереотипну мову Ніцше-Заратустри. Можна побачити, що весь перелік кліше свідчить, що вони навмисні, оскільки нарочито підкреслюють маскулінність дискурсу. Виявляється, Заратустра часом теж буває «надто людським», а стара жінка змушує його втрачати самовладання. Вона відповідає на просторікування Заратустри з сарказмом: «для жінки нема нічого неможливого». Порівняймо: парафраз з Луки 1:37, де ангел Гавриїл говорить Марії, що для Бога нічого нема неможливого.

Насамкінець стара дарує Заратустрі «маленьку істину» про канчука. Ця істина й надалі залишає читача заінтригованим: що ж насправді несе Заратустра під плащем? Є припущення, що Ніцше посилається на платонівського Федра, який ховає під плащем сувій із промовою «про любов». Це може бути іронія з приводу того, що Заратустра, збираючись до жінок, ховає ерекцію.

Тож теза про «вічну жіночність» тут постає ще одним свідченням того, що прагнення й здіймання догори, і в духовному, й у суто приземленому сексуальному аспекті — це підпорядкування й залежність від жіночого начала, яке часом присоромлює й упокорює начало чоловіче.

Новини RedTram

Loading...