Юрій Макаров

Батіг і пряник

24 Березня 2017
Роки праці в публічному інформаційному просторі навчили мене не боятися самоповторів, не соромитися бити в одну точку, не уникати занудства. Аж доки хтось тобі не скаже: «Навіщо ти знову? Усі ж про це знають! Ось, бачиш, і закон ухвалили».

 По-перше, не всі. По-друге, ще не ухвалили. По-третє, мовні квоти на телебаченні й, ширше, система заходів, яку багато років тому я, здається, першим у нашій країні назвав необхідною й неминучою позитивною дискримінацією на користь державної мови, — це все лише частина проблеми.
Почнімо з того, що масштабів проблеми не знає ніхто. Ще раз, капслоком: НІХТО. Останній перепис населення проводився 15 років і 3 місяці тому: у попередню епоху, задовго до війни, двох Майданів і виходу на арену «покоління 91-го», тобто в зовсім іншій країні. Згідно з тим переписом ми мали трохи більш як 2/3 україномовних громадян і більш як 3/4 етнічних українців. Прибічники «русского мира», «спільного культурного простору» й свободи забивати болт на ближнього, навпаки, стверджують, що в побуті не більше ніж 40% співвітчизників послуговуються державною мовою, решта або російсько-, або суржикомовні. Це, так би мовити, крайні точки. Посередині окремі соціологи, які стверджують, що кількість україномовних коливається в межах 52–57%, причому точніше її виміряти неможливо, бо ті самі люди залежно від поточної суспільно-політичної драматургії віддають перевагу то одній, то іншій мові.

Я вже мав задоволення досить розлого ділитися своїм баченням конфлікту (Тиждень, № 1-2, 4, 6, 7, 9, 10/2016), а те, що нинішня ситуація має ознаки ніякого не мирного співіснування, а саме неприхованого конфлікту інтересів і світовідчуттів, для мене аксіома. Тут неможливий психологічно комфортний та особливо модний зараз компроміс на кшталт win-win (це коли обидві сторони розходяться задоволені одна одною та світоустроєм загалом). Виграш одного означає програш іншого, так уже влаштований світ мови.

Якщо українці воліють зберегти свою ментальну спадщину й ідентичність, особливо під час агресії, вони змушені діяти настільки радикально, наскільки це взагалі дозволяють сучасні правила політкоректності

Якщо українці воліють зберегти свою ментальну спадщину й ідентичність, особливо під час агресії, вони змушені діяти настільки радикально, наскільки це взагалі дозволяють сучасні правила політкоректності. Отже, у приватній сфері цілковита, нічим не обмежена свобода, у публічній — забезпечене законом повне домінування державної мови зі спеціально прописаними винятками.

Коли в інформаційній війні противник оперує поняттям порушення прав російськомовних, слід пам’ятати одну істину: зовсім неукраїномовних у країні немає, якщо, звісно, не враховувати свіжих мігрантів чи то з-за далекого кордону, чи то, власне, з Росії. Ті, хто народився або прожив тут багато років, чудово розуміють українську, принаймні на побутовому рівні, й лякати, що вони не зможуть розібрати в інструкції до ліків слово «парацетамол», — це вже геть лицемірство.

Мій особистий досвід нагадує: якщо пропонувати сучасний тип комунікації й справді якісний продукт, як це робив наприкінці 1990-х телеканал «1+1», споживач навіть у вкрай русифікованих регіонах без вагань пристане на таку пропозицію. Тож ніякої шкоди представникам російськомовної громади квоти не завдадуть, окрім, зрозуміло, важкої травми від припинення показу останкінських серіалів і трансляції виступів Філіппа Кіркорова. Інша річ, що таким чином буде обмежено присутність в ефірі не лише російськомовних ведучих, а й російськомовних спікерів (їх доведеться або синхронно перекладати, або дублювати, що, нічого не вдієш, незручно), але це річ наживна. Двадцять років тому телебачення стало форпостом боротьби з упередженнями й невірою стосовно української мови в Україні. Зараз приблизно те саме, хіба що кадрів побільшало.

Не варто лицемірити: період адаптації для домінуючої мовної меншості (парадоксальне становище, чи не так?) не буде простим, можна поспівчувати. Але хіба це не відплата за емоційну глухість стосовно багаторічного, м’яко кажучи, дискомфорту безмежно дискримінованої більшості? Якби свого часу, коли ще не припекло, представники тієї меншості проявили готовність бодай у чомусь іти назустріч, зіткнення не було б таким болючим.

Єдине, з чим можна погодитися з-поміж скарг на життя загалом і кровожерливих націо­налістів зокрема, — брак практичної можливості в тих, хто щиро хотів би як слід опанувати українську, зробити це в більш-менш технологічному режимі. Щоб у довгостроковому вимірі забезпечити справжню, а не показушну мовну реформу, конче необхідна державна освітня програма: підручники, безплатні (або як мінімум доступні) курси для дорослих, викладачі. Таке масштабне завдання в гуманітарній царині перед Україною ще не стояло. І не схоже, щоб вона до нього готувалася хоча б морально.

Новини RedTram

Loading...