Тарас Лютий

Чужий/Інший

23 Березня 2017
Не знаючи чужого як своєї інакшості, ми ніколи не пізнаємо самих себе. Хоч би як ми підносили себе, збирали докупи всі ті доцентрові сили, що становлять осередок нашого Я, незнання власної периферії раз по раз таки даватиметься взнаки. Можливо, удавана чистота самості і є чи не найзвабливішим міфом?

Діалектика свого/чужого становить одну з головних проблем, якою переймаються, зокрема, «історики європейської ментальності». Адже, хоч би про що ми замислювалися, чи про самопіднесення, чи бодай про самоусвідомлення, щоразу доводиться розуміти контекст власного розвою.

Як зазначає Даґмар Штутцинґер, в античні часи чужинцем вважався той, хто не знав ні твоїх богів, ані твого закону. Слово «варвар» щонайперше означало мовну несумісність і нагадувало давнім грекам якесь белькотіння, немов невгавучий пташиний репет. Крім того, чужинцем завжди є той, хто не належить до вузького кола твоєї родини або не живе життям громади, тобто не пов’язаний із тобою жодними соціальними зв’язками. У Гомеровій «Одіссеї» цей образ показово втілює монструозний Циклоп. До того як почало діяти правило приймати чужинця за шанованого гостя, його взагалі дозволялося пограбувати чи навіть убити.

У будь-якому разі той, хто тимчасово перебуває на твоїй території, переважно не має жодних громадянських прав і не може брати участь у політичній діяльності. У пізнішу Римську добу вихідці з колоній мали ще вибороти собі такі права у війні, примножуючи території імперії, підданими якої вони тільки мріяли стати. Коли в ІІІ столітті до числа сенаторів увійшов перший єгиптянин, інший його співвітчизник згадував у листі, що того єгиптянина навіть не хочуть сприймати за людину. А звичка вважати полоненого рабом, який радше був матеріалом, використовуваним для примноження статків, узагалі спостерігалася мало не повсюдно.

Читайте також: Щастя є

Греки почали усвідомлювати свою окремість на противагу варварам, воюючи проти персів. Приписуючи зовнішнім ворогам рабську природу, вони підносили демократичний уклад, попри деспотію, у межах якої істота залишається випещеною, розніженою та хтивою. Недарма Евріпід стверджує, що еллінам призначено домінувати над варварами. Підхопивши цю тезу, Арістотель, чиї погляди залишалися в руслі елітного античного мислення, ототожнив варварство з рабством й охарактеризував його як жадібний, несамодостатній і боягузливий стан, достойний радше жінки, а не справжнього мужа.

Жіночність чужинця була тоді типовою метафорою. Чому так? Бо Схід сприймали за територію, звідки приходять розкіш і насолода. А що це, згідно з тодішніми уявленнями, як не ознака жінки? Отже, нездатність до дисципліни, тиранія, строкатість убрання — ось лише дещиця з того, що видає брак вищості, гідності та чесноти. У міфологічній уяві світ, що лежав за межами ойкумени, неодмінно був представлений дивацькими істотами на кшталт кентаврів, гігантів, сирен, амазонок, гіпербореїв і подібних їм створінь. Лише завоювання Александра Македонського, щоб утримати велику імперію, передбачали зрівняння варварів з еллінами. Та для цього належало переймати східні звичаї, одружуватися з доньками деспотів, залучати до керування державою не греків тощо.

У період ідеології вічного Риму сфера культурного обійстя теж поширювалася виключно на терени імперії, а народи поза нею не могли вважатися цивілізованим людством і уявлялися звіроподібними неотесами. Такими самими здавалися й релігії чужинців. Треба сказати, що чужих богів і греки, і латиняни сприймали неохоче й навіть вороже, хоча деяких із них таки запозичали бодай у трансформованому вигляді. Так сталося, зокрема, з християнством, яке спочатку заборонялося, а згодом стало державною релігією в Римі. Лише після того, як Авґустин Блаженний розмежував «град Божий» і «град земний», претензії на універсальність імперії поволі зникали. Християнська Божа благодать поширювалася однаково на елліна чи юдея, чоловіка чи жінку, варвара чи раба. Щоправда, часи релігійної нетерпимості згодом принесуть іншу диференціацію: християнин і язичник.

Звичайно, попри виразний елітизм, антична культура, як, напевно, і будь-яка, не могла уникнути впливів довколишнього світу. Зацікавлення всім чужим часто оберталося широким розвоєм не лише економіки, а й науки. Елліни перетворили практичні навички й знання східних халдеїв та магів на теорії, заразом розширюючи географічне та історичне пізнання.

На думку Гаррі Кюнеля, у середньовіччі Схід і надалі становив повабний горизонт сприйняття. Позаяк саме там колись був омріяний рай. Від посланців того казкового світу завжди віяло пахощами й прянощами, ніби від трьох мудреців, які сповістили про народження Спасителя. Втім, і загроз із того боку не поменшало. Тамтешніх людей і надалі зображали з виразними гіпертрофованими якостями, приміром сліпими чи глухонімими, вважаючи їх Каїновим племенем, покараним за гріхи. Можливо, перший переклад Корану латиною в ХІІ столітті був покликаний докладніше розібратися у світогляді чужинця, щоб віднайти й спільні риси з ним. Хай там як, але було й таке, що описам мандрівників у чужі краї не хотіли йняти віри, бо вони не відповідали усталеним стереотипам.

Та варто сказати й про внутрішню чужість європейців. Вона давалася взнаки здебільшого в соціальних проявах страху перед жебраками та волоцюгами, незвичною поведінкою чи девіацією. Шарлатани й ворожбити, різного штибу цілителі-ошуканці, самозванці-святі, шулери й торгівці святинями — всі вони викликають перестороги й донині.

Читайте також: Не бійся

Новочасна традиція має справу й з образами націй-чужинців. «Турок, не козак» — так звучить українська приказка, у якій підкреслюється власна ідентичність. У всій старій Європі турків тлумачили заледве не як кару Божу, хоча вони репрезентували й цікаву екзотику, прикладом чого може слугувати гарем як водночас образ принадливості та хтивості. Як стверджує Альбрехт Классен, із ХІХ століття Туреччина поволі втратила подобу країни-чужинки, про що свідчить хоча б її діаспора в Німеччині. Схожі моменти спостерігаються з арабами у Франції й індійцями у Великій Британії.

Інша справа — євреї. З ХІІ–ХІІІ століть християни в Європі починають конкурувати з єврейськими банкірами, вживаючи водночас і антиєврейських заходів. Євреї часто зазнавали демонізації. У Німеччині Лютер відомий своїми радикальними випадами проти них. Тому націонал-соціалісти не з’явилися нізвідки. Українські антипольські повстання 1648 року теж торкнулися євреїв, особливо тих, які співпрацювали зі шляхтою. До Англії, Франції, почасти Італії, Данії, Швеції та Норвегії цей народ узагалі тривалий час не мав доступу. У передостанній декаді ХІХ століття хвиля переслідувань євреїв прокотилася Росією, спричинивши їхню міграцію до Європи. Згодом, на зламі століть, Еміль Золя публічно виступить проти справи Дрейфуса у Франції.

Роми (цигани) — ще один демонізований народ — потрапили з ХІІ століття до Європи з Індії, видаючи себе за єгипетських паломників. Їх почасти й нині трактують як грабіжників, злодіїв і брехунів, хоча в ХІХ столітті циганське життя починають сприймати романтично. Та це не завадило нацистам їх теж жорстоко упосліджувати.

Є й така несподіванка: з XVI століття в Європі спостерігалося щось на кшталт виставок небаченої дивини. Так, у Лейпцигу на огляд, ніби в цирку, виставили двох індіанців (1723), у Відні — опудала кольорових людей (1822), у Лондоні — цілу сім’ю лапландців, у Гамбурзі — нубійців, ескімосів і калмиків. І так тривало аж до 1930-х. У масовій літературі та кінематографі, які щойно стали набирати обертів, усе чуже й незвичне знайшло собі прихисток у жанрі «жахи» (у літературі — «Франкенштайн» Мері Шеллі, «Дивна історія» Стівенсона, «Машина часу» Веллса, у кіно — «Ґолем» у Веґенера, «Каліґарі» у Віне, фільми Гічкока тощо).

Нині сприйняття чужого поволі втрачає демонічні риси завдяки туризму, освіті, технологіям, хоча привиди гастарбайтерів та біженців і зараз лихоманять Європу й навіть призводять до коливань, які загрожують її існуванню. Може, якраз тому образ чужого/іншого варто розглядати як своєрідне дзеркало, щоб раптом не обійти, як колись казав Мішель Монтень, у своєму варварстві самих «варварів».

Новини RedTram

Loading...