Єлизавета Гончарова

Чи потрібен нам колючий дріт...

30 Березня 2017
Уже просто не можу чути цей залізобетонний аргумент адептів введення російських військ, витягнутий із контексту палкої промови Юлії Тимошенко часів Помаранчевої революції. Так, я про колючий дріт, хай йому грець: цю погрозу обгородити ним увесь регіон як жоден інший мем на Донбасі пам’ятають уже десятиліття, нарікаючи на вічне бажання влади, опозиційної до регіоналів, ущемити й обмежити в свободах окремий регіон країни. Ото вже вийшла зручна для багатьох цитата з можливістю маніпулювати і тлумачити! Але іноді крім обурення заяложеною алегорією в мене виникають ще й інші емоції та думки, вже без прямого стосунку до політики. Чому часто нам навіть на рівні обмовки за Фройдом легше захиститися від усіх, хто не схожий із нами, мурами, колючим дротом, аніж допомогти їм знайти правильне місце в суспільстві?

Іноді асоціації життя підкидає найнесподіваніші, сказати б різкі. Нещодавно побувала в спеціалізованому інтернаті, де живуть чоловіки з різними захворювання найтоншої системи організму — психіки. Багато з них — зі збереженим інтелектом, хтось офіційно не позбавлений дієздатності, тому що має абсолютно здоровий глузд і може відповідати за свої вчинки. Деякі перебувають там, бо за ними елементарно нікому доглядати: батьки померли, родичів більше немає. Хтось дістав важку психотравму, з якою не впорався, у когось уроджені проблеми, що, на жаль, не піддаються лікуванню, чиясь психіка не витримала алкоголю. Тут немає небезпечних для інших, вони небезпечні швидше для себе...

У цьому інтернаті я не вперше: іще до війни приїжджала колись з інспекцією товариства інвалідів після кількох тривожних дзвінків про ставлення персоналу до підопічних. Тоді картина здалася мені не катастрофічною, але дуже сумною. Швидше навіть безнадійною. Так люди не живуть, так вони доживають. Попри те що серед хлопців були досить молоді й активні, найкрутішою пам’яткою тодішнє керівництво інтернату вважало... капличку, де пацієнтів, власне, відспівують після смерті...

Приїхавши в інтернат іще раз, біля входу я помітила автобус, у який сідали більш ніж 20 мешканців закладу. «Певно, везуть на флюорографію», — подумала я, пам’ятаючи свій останній приїзд, коли всі входи там були наглухо закриті. Подумати, що ці чоловіки можуть кудись виїжджати не у справах лікування, було неможливо. Але після спілкування з новою директоркою Людмилою Костян зрозуміла: тут щось сталося: «Мій головний принцип — вони такі самі люди, як і ми. І ставлення до них має бути відповідне, з повагою та врахуванням інтересів. Багато хто з хлопців одержує частину пенсії на руки (решта йде на їх утримання в інтернаті. — Авт.). А в тому автобусі, який ви бачили, вони їхали до міста — гроші витрачати. Хтось іде в магазини, щоб придбати те, чого в тутешній лавці немає, хтось купує ласощі для своїх улюбленців (у багатьох є підопічні коти й собаки, дехто навіть допомагає місцевому притулкові для тварин), один хлопець іде в інтернет-клуб, щоб скачати музику для пісень, які потім вони розучують в ансамблі. Так, у нас є не тільки ансамбль, який гастролює по всій області. Нещодавно ми створили справжню футбольну команду, з якою виступали на обласному чемпіонаті. І виграли, здобувши путівку на змагання до Польщі!»

Читайте також: Україна готова припинити вогонь на Донбасі, але в разі потреби дасть адекватну відповідь - Полторак

Я була приголомшена інформацією, в яку було важко повірити. Хлопців, яких раніше за пляшку горілки здавали «в наймити» для роботи на городах місцевим жителям і якими лякали довколишніх дітей, повезли в Європу! Виробили закордонні паспорти, влаштували екскурсію Києвом, знайшли кошти на новеньку форму, вболівали за їхні успіхи.

«Ми перемогли Польщу, але програли Німеччині, забивши гол самим собі. Кажу: «Ну що ж ви так!», — а він мені: «Так я ж поцілив, чого ви засмутилися!» Вони як діти, майже всіх їх можливо й потрібно соціалізувати в суспільстві, навчати діставати радість від того життя, яке їм випало. А ми повинні співчувати й шукати точки дотику!»

Ці слова директорки інтернату і змусили мене задуматись: а чи такі вже потрібні всі оті огорожі, якщо нам судилося все одно жити поруч. Від хвороб душі, як від тюрми, суми чи терористів поруч, теж зарікатися не варто: ви, наприклад, упевнені, що з вами таке ніколи не станеться? А ось пам’ятати про те, що не буває хвороб образливих або сороміцьких, певно-таки, потрібно. Інакше всім нашим прагненням увійти в цивілізовану європейську сім’ю гріш ціна. І взагалі чи врятує нас цей колючий дріт навколо інших, навіть якщо ми оточуємо ним віртуально й алегорично?

Новини RedTram

Loading...