Юрій Макаров

Між бароном і сатрапом

10 Квітня 2017
Правильно вживайте красиві слова, навіть коли гадаєте, що знаєте їхній зміст, — і буде вам щастя. Ідеться не лише про такі актуальні й злободенні меми, як «дайверсіті», «ком’юнітіз», «нетворкінг», «челендж» і «полісі», про що днями нагадала колега Ірина Славінська, а й про нібито нейтральну та значно менш актуальну лексику.


Днями брав участь у дискусії щодо можливості консервативної революції в Україні. Простіше: на які засади можна спертись у традиції, ментальності, повсякденних побутових практиках, тобто культурі в найширшому розумінні, щоб не винаходити велосипед з нуля. Тоді я дозволив собі висловити дещо спекулятивний концепт (спекулятивний не в сенсі спекуляції, а тому що умоглядний): на момент своєї колонізації три з половиною століття тому Україна перебувала на значно вищому щаблі суспільно-політичного розвитку, ніж метрополія. Тут уже настала Нова історія (англійською Modern history, російською «Новое время», кого як навчали), а московсько-петербурзька влада знову накинула середньовіччя. Те, що ми сьогодні в себе розсьорбуємо, борючись із корупцією, кланами, магнатами різного рівня й масштабу (від району до цілої країни), — це запроваджений у нас знову феодалізм, який проростає крізь століття у відносинах на кшталт «секретар райкому — голова колгоспу» або «голова облдержадміністрації — дрібний підприємець», конкретика вторинна, первинним є зміст взаємодій.
Відповідь не забарилась: одна з учасниць дискусії образилася за феодалізм. Вона каже: розвинений феодалізм — механізм, на свій час досконалий. Це система стримувань і противаг, це зона права разом із часто-густо відокремленою законодавчою владою, кодексом законів (Magna Carta) та незалежними судами, це місцеве самоврядування й, головне, гарантії приватної власності. Це динамічна економіка, розгалужена банківська система й активна буржуазія. А ще незалежні університети, цехи й гільдії. Словом, це щось засадничо протилежне тому, що нав’язала Україні імперія.

Росія принесла на українські землі елементи звичайної східної деспотії, саме цю модель вона послідовно розвивала від самісінького початку Московського князівства, котре,  постало як улус Золотої Орди

І я змушений був... погодитися. Росія принесла на українські землі елементи звичайної східної деспотії, саме цю модель вона послідовно розвивала від самісінького початку Московського князівства, котре, нагадаю, постало як «збирач земель» — улус Золотої Орди (1277), і саме в такому, хіба що трохи повапленому, вигляді вона дожила до початку XX століття. Інакше кажучи, нам нав’язали крок не просто назад, а назад і вбік.
Підкреслюю: не йдеться про те, щоб знов і знов доводити, які ми були чудові, розвинені й досконалі, доки нас не зіпсували. Питання радше про те, на що спиратись у власній культурі, борючись із проявами: а) тупої, неосвіченої деспотії; б) розчинення в гіпотетичній європейській симфонії до атомарного стану. Я вже колись згадував сакраментальну цифру: до приходу «цивілізаторів» не одне, не два й не п’ять — 228 українських міст і містечок керувалися за Магдебурзьким правом, і елементи міського самоврядування зберігалися тут аж до першої половини XIX століття! Про «Руську правду», Литовські статути та «конституцію» Орлика якось незручно й згадувати, вони в кожному підручнику. Водночас деспотія із призначенням на місця для кормління — ні, не шляхетних баронів, а залежних від царя сатрапів із підзвітністю знизу вгору, з нестримним розкраданням і демонстративним споживанням — це лише прикрий етап, — від якого можна й треба видужати.
Згоден, кликати нинішніх українських призначенців феодалами — багато честі, бо якраз поняття про честь як категорію і фактор мотивації більшості з них критично бракує. А от відновлення уявлення про альтернативу, яка «зашита» в культурні коди й піддається реанімації, — цілком актуальне завдання.
Я вірю, що ретельна й почасти нудна робота із просвітництва на рівні як легковживаної, попсової міфології, так і цілком академічних розвідок здатна повернути культурну тяглість. І це як мінімум може стати протиотрутою від штампів, якими нас годували й досі намагаються годувати «з-за порєбріка», як максимум — опорою у запровадженні, точніше реанімації, європейських соціальних практик.
Нині історична свідомість українців масового зразка отруєна ще за радянською традицією парадигмою «Истории государства Российского» Карамзіна (у кращому разі «Історії України-Руси» Грушевського, який, ніде правди діти, недалеко від неї відійшов): була десь там Київська Русь, потім довго нічого, потім нізвідки Богдан — і відразу благоденствіє на 350 років. Доведеться заповнити напівпусті клітинки конкретним змістом: документами, мистецькими творами й людськими долями. Це, звісно, не панацея. Але без цієї роботи так чи так не звільнитися від того, що я в запалі дискусії назвав феодалізмом. Вибачайте!

Новини RedTram

Loading...