Антон Санченко

Замах на чергу

29 Травня 2017
Поки столична інтелігенція традиційно тішиться, який спраглий до читання в нас народ, а всі телеканали роблять колоритні сюжети з надр черги на „Книжковий Арсенал”, є люди, які мріють, щоб цієї спокійної, неагресивної, життєствердної вервечки книголюбів перед касою не було. І мріють дієво. Бо ці мрійники - це сама команда Книжкового Арсеналу.

Цього року вони почали рекламувати придбання квитків онлайн ще за місяць до події, а вздовж півкілометрової черги всі дні гасали спеціально навчені люди, які підказували, як купити все той же квиток прямо зі свого смартфона. Бо який же книголюб без смартфона і Привату 24? На цьому місці бурхлива уява малювала подібний сервіс у чергах за горілкою в часи горбачовського сухого закону і відмовлялася уявляти наслідки.

В результаті новацій щасливі власники квитків перетинали турнікет щотри секунди, а за всі дні подію відвідали понад 50 тисяч киян та гостей столиці. А мене ж ці бадьорі рапорти примусили згадати таке: кожного року небайдужі до Арсеналу люди обговорюють якусь наступну проблему... бо минулорічну найнагальнішу вже вирішили.

Загадайте, скільки списів було поламано, коли тільки вводилися квитки, а це ж не від самого початку було, фейсбук нагадує, що лише з 2013 року. Чого тільки не пророчили тоді. І що ніхто за гроші на книжковий базар не прийде. І що поети, пенсіонери й інші не захищені верстви залишаться за бортом. Всіх вислухали, зібрали всі пропозиції, зробили реєстрацію для професійної аудиторії, два вільних дні для пенсіонерів у будні - і забули. Той, хто зараз знову починає про це говорити - то якийсь неофіт, який ці 6 років займався чимось іншим.

Ну і так далі. Цього року пробували боротися з чергою шляхом електронних квитків, дуже слідкували, щоб не закінчувалися паперові рушники в туалетах, оперативно один чоловічий туалет зробили ще одним жіночим, намагаючись реагувати не певні ґендерні диспропорції, про які не почуєш від феміністок, доставили біотуалетів на вулиці тощо. Вибачте, що звертаю вашу увагу на це, але це теж в компетенції організаторів, і як людина що всі 5 днів просиділа на стенді без розумної тому альтернативи, я їм дуже вдячний за її хай і неідеальне вирішення.

Ну що ще? Поява нормальної вуличної їжі для перекусу на зміну золотовалютним пирогам „Ніколай” була ще в тому році. В залі малих видавництв зробили не імпровізовіані нормальні стенди, краще рознесли зали для виступів, щоб не накладався звук і так далі і так далі - я не можу уявити весь спектр проблем, просто констатую, що колеги щороку кажуть "це був найкращий Арсенал", і так воно і є - він щороку додає.

Це певним чином контрастує з певними фестивалями, де на ті самі проблеми скаржаться роками і нічого не змінюється.

Але було цього річ ще дві речі, які кинулися мені в очі.

По-перше, за весь Арсенал ніхто так і не поскаржився мені на відсутність російських видавництв. А це був перший рік без імпорту.  З цього приводу теж традиційно було багато спекуляцій та істерик бородатих критиканів, а публіка цього просто не помітила, такий багатий вибір перекладної, художньої, дитячої, науково-популярної тощо літератури запропонували українські видавці. Набагато більший, ніж дозволяли українські гаманці.  Список тільки самих новинок, виданих „під Арсенал”, містив під тисячу назв книжок. І російські книжки, видані українськими видавництвами, в ньому також були присутні. Тож вісім років мак не родив, і голоду не було. Це цілком відображає й тенденції на всьому книжковому ринку, який лякали колапсом без російського імпорту, а натомість, звільнені від російського домінування, відкриваються все нові й нові українські книгарні. В самому тільки Києві відкрито вже 11 книгарень „Є”, які завжди торгували виключно українськими книжками, а зараз отримали шанс на розширення на всі міста і регіони України, і поспішають ним скористатися.

Після закінчення Арсеналу задоволені українські видавці, схоже, започаткували ще одну традицію – оголошувати рейтинг Топ-10 книжок кожного видавництва. Дуже повчально. Деякі видавці навіть не побоялися озвучити кількість проданих примірників. Це порядок десятка тисяч книжок. Оптимістично, що не кажіть. Кожен відвідувач, виходить, купував не менше двох в середньому.

А по-друге, я був вражений напливом на книжкову виставку молодих матусь з колясками. Не домовляючись, в четвер і п’ятницю до обіду, вони окупували Арсенал і йшли нескінченною валкою від стендів одного дитячого видавництва до іншого, як чумаки в Крим за сіллю. Впольовані книжки стопками складали у свої дитячі возики, в яких передбачені решітки й кишені для таких випадків. І в якийсь момент я зрозумів, що усі ці діти, що змалечку привчаються до атмосфери книжкового свята, - молодші за Арсенал. Тобто існують шанси на те, що їхні батьки познайомилися якраз у тій черзі перед касою, яку необдумано хочуть скоротити упорядники.

І в них це, безумовно, наступного року вийде, і всі забудуть. Говоритимуть вже про відсутність банкоматів, необхідність ескалатора на другий поверх (так , був і другий поверх, на якому сиділи художники, а ви не знали?) чи ще про щось.

А взагалі п’ять днів споглядання розумних неагресивних облич розбещує. Думається, що раз нас разом так багато, все в нашій країні вийде. І інакше бути просто не може.