Тарас Лютий

Доброго часу вічності

8 Червня 2017
Нижче я хочу поміркувати про роль персонального звертання. Не просто під час безпосередньої зустрічі з кимось, а радше при комунікації в умовах існування нових медій. Погодьмося, звичайні листи чи поштівки, які ми використовували безмаль не до кінця цього тисячоліття, зараз хоч і не витіснені цілковито, проте здаються вже справжніми раритетами.

Переді мною лежить книжка Луція Аннея Сенеки «Моральні листи до Луцилія», написана в 64 році. Всі зібрані в цій книжці листи, а їхня кількість становить 124 одиниці, різні за обсягом. Деякі з них не надто довгі й можуть комусь нагадати дописи в сучасній соціальній мережі Facebook, інші — більш розлогі. Втім, кожен із цих листів починається фразою «Сенека вітає свого Луцилія!» (лат. Seneca Lucilio suo salutem), а закінчується прощанням «Бувай здоров!» (лат. Vale). Думаю, нинішня комунікація невдовзі призведе до ситуації, коли людині треба буде пояснювати, навіщо в давнину використовували таку курйозну риторичну форму звертання. Ба більше: звертання на ім’я.

Річ у тім, що протягом кількох років я помічаю, як люди, скеровуючи листи на чиюсь електронну скриньку чи пишучи приватні повідомлення в соціальній мережі, нечасто вживають ім’я адресата. Трапляється й так, що вони навіть гребують писати «Добрий день!» або «Вітаю!». Починає домінувати, як на мою (можливо, невіглаську) думку, досить химерний вислів «Доброго часу доби!». Не знаю, чому, але мене всякчас аж пересмикує, коли я його помічаю…

Справді незвично й таке враження, що звертання в листі «Доброго часу доби» ніби передбачає, що цей текст перечитуватимуть як мінімум цілодобово. Звісно, це жарт, але чому ще ніхто не додумався звертатися, приміром, «Доброї пори року» або «Вітаю на зламі століть», чи й просто «Шанування в часи змін»? Винахідливий читач може тут віджартовуватися досхочу, на штиб: «Вітаю! Не дай Вам Бог народитися в часи змін!».

Читайте також: Оракул

Інший, але вже обурений читач, мабуть, скаже: «Ну чому відразу цілодобово? Що за глупа категоричність? Просто досить часто стається так, що комусь невідомо, в який саме час доби читатимуть лист чи повідомлення. А раптом зайнята людина відкриє той лист пізно ввечері, а ти їй вріжеш свого «доброго ранку» чи там «добрий день». Натомість, якби ви написали щось на зразок «Доброї пори року», от тоді це вже було б натяком на те, що відправник листа припускає прочитання його адресатом через багато місяців або навіть і пізніше». «Я завжди писав/ла так і писатиму, — продовжує нестримний читач/ка, не погоджуючись із моїми наріканнями, — ну бо як ти дізнаєшся, коли та людина відкриє твого листа. Це ж аж ніяк не передбачає цілісіньку добу. Йдеться, мовляв, про час прочитання тексту. Це, либонь, ввічливіше, ніж читати дурнуваті побажання «добридень» із самісінького ранку, коли ти тільки-но продираєш очі».

Що ж сказати, подібні розмовні форми існували й у доінформаційну добу, коли кружляли привітання на кшталт «З прийдешніми!» (у переддень свята) чи «З поповненням!» (якщо в родині прибувало). Та мушу сказати: коли людина відкриє лист — це її особиста справа. Натомість вислів «Доброго часу доби» нагадує упаковку всього в усьому, без жодних розрізнень і відтінків. Звичайно, це особиста справа, писати можна як завгодно. Однак мені слово «день» звучить поетичніше, ніж статистичне слівце «доба», позаяк може вмістити в собі цілу вічність. Віддавна слово «день» включає всі випадки ввічливого звертання. Навіщо «винаходити ровер» у такий чудернацький спосіб? Тоді доведеться й у безпосередній бесіді говорити «Доброго часу доби», бо я ж не знаю, жайворонок ви чи сова. Насправді це навіть не питання етики листування. Як висловилася одна моя знайома, «Доброго часу доби» — це коли вас ніхто не чекає.

Як на мене, справа полягає в тому, що вислів «Доброго часу доби» перетворився на якийсь псевдо-оригінальний виверт, аби не звертатися до людини на ім’я. Хоча ми знаємо, що в багатьох мовах листи зазвичай починають саме звертаючись на ім’я до адресата. Невигадливе «Привіт» або «Вітання» до малознайомої чи взагалі незнайомої людини в багатьох випадках просто неможливе.

Читайте також: Фарбарі Місяця

Проте загадка навіть не в тому, що люди перестають звертатися на ім’я. Вони панічно бояться вживати імена. Нібито сказавши чиєсь ім’я, визнається певна залежність від його носія. В юдейській релігійній традиції існує заборона називати Бога на ім’я. Це слово на письмі передається так: Б-г. Але звідки в нашу секуляризовану добу такий страх до імен? Я розумію, що в часи ранніх форм релігії називання імені призводило до появи покликаного. Пригадаймо, у Лесі Українки деякі персонажі «Лісової пісні» називаються не прямо, а «Той, що в скалі сидить» або «Той, що греблі рве». Бо якщо вжити їхнє справжнє ім’я — будуть непереливки.

Мені траплялися й такі пояснення. Зараз, буцімто, немає потреби називати чиєсь ім’я, звертаючись у цифрових повідомленнях, бо ти й так пишеш на певну приватну адресу чи друкуєш повідомлення комусь у конкретний акаунт. Але писали/пишемо ми паперові листи теж конкретній особі. Згаданий на початку Сенека в кожному своєму листі вживає ім’я Луцилія, хоча й звертається до нього в дидактичних цілях, пояснюючи щось, ніби наставник. Та, вірогідно, зараз ми маємо справи не з примітивними формами страху, а швидше за все, із новим відчуттям влади. Назвати чиєсь ім’я в часи соціальної атомізації означає визнати над собою владу названого.

Французький філософ Луї Альтюссер для пояснення феномену ідеології колись запропонував термін «інтерпеляція», що є нічим іншим як озиванням. Коли полісмен на вулиці кричить комусь услід «Гей, ти!», є величезна ймовірність того, що будь-хто з нас озирнеться. І саме в цей момент ми перетворюємося на суб’єктів влади, адже визнаємо наш підневільний стан, хоча ніхто нас не озвав на ім’я. Гадаю, подібними, але цілком несвідомими міркуваннями керується й той, хто, вступаючи у владну гру мови, й надалі боїться називати чиєсь ім’я під час звертання.

Новини RedTram

Loading...