Анастасія Левкова

Хрещатик, 40/1

21 Червня 2017
Ця частина Києва горить не вперше

Хрещатик горів у Другу світову, його замінували більшовики, відступаючи з міста, однак радянська історіографія про це мовчала, накидаючи версію про те, що головна вулиця Києва знищена німецькими окупантами (до речі, нацисти на той час уже поселилися в центральних кварталах, тож вибухи й пожежі не могли їх оминути, і радянські очільники на це розраховували).

Будинок профспілок горів у лютому 2014-го, і в контексті усього, що тоді відбувалося на Майдані, це не сприймалося як щось несподіване.

Читайте також: Чи залишився Київ «зеленим»?

Тепер горіла будівля, яка дивом лишилася незайманою восени 1941-го, — ця частина вулиці є єдиним кварталом Хрещатика, де збереглася довоєнна забудова. Ніхто не сумнівається в умисному підпалі, адже й раніше були пропозиції перетворити цю споруду на багатоповерховий торгово-офісний комплекс, що кардинально змінив би обличчя центральної вулиці Києва.

Таке у принципі відбувається не вперше. За відсутності необхідних дозволів на перебудову, очікування, що будівля зруйнується сама (а тому — зволікання з реставраційними роботами), або ж “допомога” їй у цьому — умисний підпал — скільки разів таке вже бувало? Поетеса Олена Гусейнова якось назвала зелені паркани, риштовання й банери, за якими нібито відбувається реконструкція, “парканами витіснення”. Такі паркани або риштовання стоять роками, люди ходять повз них, забуваючи вигляд кам'яниць. Після того, як пам'ять їх витісняє, зловмисники вже нібито можуть робити з ними що хочуть. Будинок за адресою Хрещатик, 40/1 завішено банером з 2000 року. Хто пам'ятав його фасад? Коли гасили пожежу і банер упав, я нарешті побачила (згадала? дізналася?), якою є ця споруда. Точніше, була.

Читайте також: Як тебе полюбити, Києве мій?

Можливо, це не найкрасивіша кам'яниця у Києві, але вона має свою цінність — і як дітище видатного архітектора Володимира Ніколаєва (зведена у 1870-х), і як елемент збереженого ансамблю — єдино вцілілого довоєнного кварталу Хрещатика, і як місце, де зупинялися на кілька днів або мешкали довше видатні діячі культури й загалом історії — тепер широкий загал дізнався, що в цій будівлі, яка від початку була готелем, зупинялися художник Михайло Врубель, актор Панас Саксаганський, майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський.

Проминаючи пожежу, я згадувала слова з київського роману російської письменниці, яка мешкає у Берліні, а виросла в Києві, — Юлії Кісіної “Весна на Місяці”: "Довкола літали орли та куріпки, а батько усе ходив довкола руїн та казав: “Геть усе місто до ноги знищать”, — та скрушно хитав уже тоді сивою головою. І як він казав — так і сталося. Місто із часом знесли та на його рештках побудували зовсім інше місто, й так було нескінченно багато разів, тому це місто ніхто й ніколи не розпізнає".

Ми є свідками не тільки того, як змінюється наше місто, — як би не шкодували про це закорінені у нього мешканці, варто визнати, що всі міста, а особливо столиці, змінюються. Де капітал — там зміни. Де повсякчасний приплив людей — там зміни. Де, зрештою, погляд у майбутнє, там також зміни. І це могло б бути нормальним, якби підхід до цих змін був інакшим.

Ми є свідками того, як перемагає ницість духу, — в Києві це найпомітніше, хоч від неї потерпають і інші українські міста, один із нещодавніх прикладів — багатоповерхівка впритул до черкаського театру, який, після протестів громади проти забудови, урешті-решт також горів. Ми є свідками нездорових потреб, про які свідчить захланність, зневага до співгромадян, до історії, до естетики, або ж цілковите невігластво у поняттях естетики й людиномірності.
 

Читайте також: Право на місто

Коли ми говоримо про огидну забудову, нам особливо гірко і прикро тому, що розуміємо: це надовго. Чи не час громаді вимагати закону про те, що будинки, споруджені з нехтуванням правил безпеки чи охорони історичного середовища, підлягають знесенню? Кажете, там уже є мешканці? Власники житлових, торгових, офісних площ? Пардон, вони розуміли, куди йдуть, не могли не знати, що вкладають гроші у те, що постало протиправно. Хай незаконно будувати і вселятися в такі будівлі стане вкрай невигідно, незручно, небезпечно для всіх причетних до процесу й результату. Природа речей прагне балансу: якщо влада бездіяльна, то громадськість стає аж надто діяльною, і рано чи пізно настане мить, коли потреба — не історичної, а естетичної — справедливості стане такою кричущою, що годі буде чекати дій влади. Самі забудовники, підпалюючи історичні пам'ятки, показують приклад громаді, що робити зі спорудою, якщо вона заважає.