Єлизавета Гончарова

Світлодарськ — місто, а не дуга

23 Червня 2017
Тут кажуть «після війни», хоча щоночі бачать і чують бої на Світлодарській дузі. Бо крихкий мир, що запанував тут після жахіття 2015 року, дуже цінують.

Невеличке містечко, що було збудоване для обслуговування ТЕЦ, на вигляд моложаве, як жіночка, що колись була дуже красивою. Але роки минають, та ще й війна: на яскравих клумбах уже виборює свої права серед квітів звичайний бур’ян, побитий снарядами пляж на водосховищі лякає іржавими «парасольками», а покинутий стадіон дуже схожий на античний Колізей. У парку пантеон казкових героїв різного калібру: від мамонтів до золотої рибки, з якими, напевно, є фото в кожного мешканця Світлодарська. Але трохи сумні, бо фарба теж уже не та. Все ж таки красиво: майже на всіх висотних будівлях кольорові мозаїки, витримані в єдиному стилі, бо будувалося місто масштабно та майже одночасно — у 1968 році. На одному з панно надпис, що завершується словами «Мир дому сему». Це зараз, мабуть, справжній девіз Світлодарська.

Востаннє (усі тут справді сподіваються, що востаннє) у саме місто прилітало в грудні 2016-го. Були численні поціляння в приватні будинки, хоча обійшлося без жертв. До цього під час боїв під Дебальцевим два місяці місто постійно перебувало під обстрілами. По всьому населеному пункту були значні пошкодження: від прямого влучання згоріло інфекційне відділення лікарні, постраждали школи, дитячі садочки, багатоповерхівки та приватний сектор. Сотні людей серед зими отримали хати й квартири без вікон, подекуди руйнування були значнішими. Зараз місцева влада запевняє, що майже всім постраждалим надійшла допомога: комусь будматеріалами, комусь узагалі ремонтом. У більшості випадків коштом благодійних міжнародних організацій. Місцева скарбниця порожня, бо через потрапляння Світлодарська до списку міст на лінії зіткнення орендатори землі в бюджет не сплачують. З одного боку, це добре, бо підтримувати бізнес на території, де третій рік точиться війна, важко. А з другого — держава жодним чином не компенсує місцевим радам ці кошти.

Читайте також: Миронівське знелюднює через відчай та війну

У центрі Світлодарська доволі багато людей: хтось чекає на автобус, бо ця зручність тут лише тричі на день, хтось вийшов на пробіжку магазинами, хтось уже відкрив пляжний сезон. У місті тихо: вдень стріляють украй рідко. Опівдні намагаюся знайти місце, де б перекусити. Телефоную знайомому, який тут працює. Несподівано відгукується якась бабуся поруч: «Та тут немає навіть їдальні, тільки ресторан!». Ну що ж, ресторан так ресторан, коли їсти хочеться. Але виявилося, що обідають тут не щодня, бо в готелі, при якому працює ресторан, сказали, що він зачинений. Іти аж до їдальні ТЕЦ далеко, тому довелося шукати щастя в супермаркеті, де на радість мешканцям на касах нарешті поставили термінали: жодного банкомата в місті немає.

«Бояться до нас із грошима їхати — ми ж на краю світу тепер. Раніше були три банки, кілька банкоматів. Тепер тільки до Бахмута, щоб зняти. А дорогу туди ви ж бачили: 20 км/год — оптимальна швидкість. А там, коли з десятка карток намагаєшся гроші знати, бо баба Катя чи дід Петро просили, у черзі кричать. Тому щастить тільки тим, хто працює на станції, на території є банкомат», — розповідає жіночка в черзі.

У Світлодарську майже все поділено на те, що пов’язано з ТЕЦ, та інше: там зарплата, банкомати, вугілля на зиму. ТЕЦ надає місту гарячу та холодну воду, опалює будинки, фінансує інфраструктурні питання. Хто не потрапив туди на роботу, майже приречений на безробіття. Але вакансії в місті все ж є: не вистачає лікарів, учителів. Бо поїхали звідси, коли почали стріляти.

«Ми звикли. А до мене приїхала подруга з Києва, одну ніч побула й швидко втекла. Бо гримить же, аж двері гепають. А я вату у вуха затовкла і сплю», — розповідає пенсіонерка Світлана. Місцеві зізнаються, що дуже втомилися від війни, тому вже рік намагаються жити так, ніби її немає. Наприклад, відчайдушно підтримувати чистоту в місті. Таку тенденцію помічаю майже в усіх містечках на лінії фронту: серед руїн та понівечених будівель люди метуть асфальт і ремонтують лавки. У Світлодарську навіть таблички на деревах повісили: «Не будь свиньей!», щоб достукатися до тих, хто не бажає прибирати за собою. Але війна відчувається: у місті є військові, багато забитих вітрин і зачинених магазинів, можна побачити сліди від осколків, є переселенці та волонтери, які ними опікуються. Працівники МНС кажуть, що кожні два-три дні змушені їхати для розмінування: після зими земля викидає снаряди, які потрапили в неї під час обстрілів. Про військових тут кажуть «наші», не звинувачують, навіть дякують, але особливого пієтету не відчувається. Війна торкнулася майже кожної родини, люди бояться загострення, просування в будь-який бік, бо летітиме на їхні голови: до лінії фронту менш як 2 км. Тут усі завжди знають, хто й коли стріляє. Бо це їхні будні та їхня війна.

«Місцеві там якісь насторожені, не лають, але не дуже й допомагають. Хоча я таке бачив майже в усіх населених пунктах, що біля фронту. Може, нас бояться, а може, війною налякані, тому й непривітні», — розповідає Олексій із бригади, яка стоїть на Світлодарській дузі, тому часто приїздить до бахмутських волонтерів. У Світлодарську, каже, він таких не знайшов...

Новини RedTram

Loading...