Алла Лазарева

Пам’яті Друга

29 Червня 2017
29 червня — рівно рік з загибелі на фронті Василя Сліпака, Героя України, соліста паризької опери “Бастилія”.

« Чому він туди поїхав?” - на це запитання, за останній рік, довелося відповідати сто, якщо не двісті разів. Французькі друзі, але також дехто з українців важко знаходять собі пояснення, чому успішний, яскравий, професійний оперний співак замість чергувати паризьку сцену з відпочинком на Середземному морі, майнув на фронт, в окопи, до добровольців. Зрозуміти, прийняти рішення Василя було насправді не просто багатьом. Ладно французи — їм до терактів взагалі не спадало на думку, що хтось здатен ненадвидіти їх, аж до бажання знищити, за просто так, - лише тому, що вони французи. Українцям, грузинам, євреям, прибалтам, кримським татарам, чеченцям причини нинішньої російсько-української війни збагнути простіше. Принаймні — одну з причин. А саме — хижу експансивність російської державної машини, сьогодні та сто, двісті, триста років тому. Експансія заради експансії, бо найбільшої у світі території завжди замало.

 

“Він стільки міг зробити, залишившись живим...” - часто доводиться чути, і з цим важко не погодитися. Василь Сліпак був талановитим в усьому, чого торкався. Безперечно, насамперед — у своїй професії. Чистий, потужний голос Василя лунав зі сцен десятків театрів світу французькою та італійською, чеською, українською, англійською... Він міг грати дві ролі в одному спектаклі, майстерно перевтілюючись та не втрачаючи ані граму в переконливості своїх персонажів. Він мав здатність гуртувати довкола себе людей, був магнетичною особистістю, до якої тягнулися дуже різні люди, - хто потоваришувати, хто про життя поговорити, а хто — хоч чарку разом випити й сфотографуватися на пам’ять. Василь мав цю здатність — заворожувати юрбу, яка, попри всі його старання та заклики, все ж, у своїй більшості так і залишалася юрбою. “Приїхали до Франції по кусень хліба, вчепилися в нього зубами та світу білого за отим крайком не бачать!” - гнівався він на тих 15 000 українців паризького регіону, яких не дуже то й докликатися на протестні акції або інші політичні заходи.

“Деколи відчуваю, що сам проти всіх, - писав він одній з дівчат з нашого гурту. - Але на щастя, маю пару сестер і братів, яким не треба нічого пояснювати, і це вже класно!” Маючи неймовірну кількість знайомих, Василь, в чомусь найважливішому, залишався в Парижі дещо самотнім. Його цілісність характеру, висока вимогливість до себе, а відтак і до інших, не всім подобалася. “Не їдь на фронт, кожному — своя професія, ти ж не маєш фахової військової підготовки”, - казали близькі, але Василь не слухав. “Навіть якби Папа Римський особисто подзвонив би йому телефоном та сказав залишатися вдома, він би не послухався”, - сумно зауважив, у день загибелі Василя, єпископ української греко-католицької єпархії в Парижі владика Борис Гудзяк. Святий отець знав Василя понад двадцять років, ще зі Львова, з тих часів, коли той, разом з братом Орестом, організовували концерти в колоніях для неповнолітніх, аби морально підтримати тих, хто опинився за ґратами.

Дивитись також: Василь Сліпак. Фотогалерея

“Чому він туди поїхав? - дивуються ті, хто не вловлював у Василевій натурі отої масштабності, цілісності, жертовності, яка, мабуть, складає її найглибшу сутність. Він не вмів, не хотів і не бажав навчитися жити помірковано, спокійно, так, щоб і Україні трохи допомогти, й себе не забути. “Якщо не йти до кінця, то навіщо починати?” - якось зауважив він в одній з розмов. Оце, мабуть, і відповідь на запитання “чому”. Не міг інакше. Не дозволив би собі залишитися в Парижі, плекаючи особисту зону комфорту, коли Україну намагаються знищити ззовні та з середини.

Василева загибель зранила назавжди близьких, але й принесла йому гучну посмертну славу. Про відважного оперного співака вже знятий перший документальний фільм, і нема сумнівів, що за цією стрічкою з’являться інші, художні, мультиплікаційні, на межі стилів та жанрів... Іменем Василя Сліпака називають музичні школи та концертні зали, а згодом, впевнена, з’являться вулиці, площі, пам’ятники, постійні музейні експозиції. Він був унікальним, ні на кого в світі не схожим, дуже чесним, сміливим, щирим, безкомпромісним...

Читайте також: Там, де нас нема

Про обставини загибелі Василя мабуть ще не час робити однозначні висновки. “Чи можна вважати, що ця смерть стала наслідком ненавмисної безвідповідальності одного з командирів?” - запитала в одного з бійців, хто брав участь у останньому для Василя бою. “Можна”, - пролунала відповідь. Думки про марність цієї втрати — найстрашніші.

За свого паризького волонтерського життя сам Василь, організовуючи допомогу родинам загиблих українських бійців, не раз казав про те, що смерть найкращих зобов’язує тих, хто залишився в живих, не опускати руки та продовжувати боротьбу. Для близького кола друзів Василя — це наче заповіт. “Скільки ми ці посилки збиратимемо?” - спитав якось, заштовхуючи військове взуття до завжди замалих сумок. “Поки триває війна”, - відповіла на автоматі. Василь якусь хвилю помовчав, потім уважно подивився в очі. “Пообіцяли собі?” - спитав. Пообіцяли. Василь, все в силі. Поки триває війна та поки жива пам’ять про тебе, - ми  не зупинимося.

Новини RedTram

Loading...