Максим Нестелєєв

Вийти з лабіринту

10 Липня 2017
Американський «живий класик» Томас Пінчон запитує своїх сучасників: «Чому все має бути простим і зрозумілим? ». «Чому ми не спрощуємо, а лише все ускладнюємо?» — запитуємо ми себе, входячи до лабіринту замість того, щоб іти битим шляхом, обираємо заплутаність клубка Аріадни замість прямолійнійної брутальності Мінотавра.

Як казав у XIV столітті ченець Вільям з Оккама: «Не помножуй сутностей без особливої потреби», що для сучасної людини можна перекласти так: «Будь простішим — і до тебе потягнуться люди». Людські стосунки — це лабіринти, яким уже багато тисяч років, і їхня складність завжди в тому, що зрозуміти іншого — це значить пройти довгим шляхом спроб і помилок, глухих кутів і примарних оаз порозуміння. Як здолати цю життєву поплутаність, підказує Умберто Еко, який завжди пропонував починати з класифікації. Він вирізняв три типи лабіринтів:

1) класичний, або унікурсальний (як той найвідоміший у місті Кносс на острові Крит), де, увійшовши, не можна не дійти до центру. Помилитися в ньому неможливо, вхід і є виходом, потрібне лише страховисько (несуттєво — справжнє чи уявне), щоб ускладнити перебування в цьому просторі; 
2) замковий лабіринт із хибними шляхами, які всі, крім одного, ведуть у безвихідь. У ньому вже можна помилитися, і тоді залишиться тільки повертатися навспак своїм-таки слідом. Страховиськом стає сам відвідувач, одурений специфікою простору;
3) мережа, де кожна точка може бути пов’язана з іншими точками. Якщо у двох перших типах лабіринтів є вхід-вихід, то цей має нескінченну будову. 

Справжній лабіринт — це мова. Заговоривши, ми до нього входимо; пишучи, ми його будуємо; замовкнувши, ми в ньому спиняємося. Порушуючи правила мови, ми просто розбиваємо стіну, щоб опинитися в сусідньому лабіринті

Такими самими є три моделі наших життєвих ускладнень, а також відповідно три ситуації зіткнення зі складністю світу:
1) часто в суперечці в кожного є своя правда, всякий упевнено прямує до висновку-виходу, який, як виявляється, збігається з першопричиною виникнення дискусії, а найстрашніша помилка — це сам початок цієї суперечки. Урешті, як доводять науковці, помилково також вважати, що колись існував відомий критський лабіринт, побудований Дедалом, бо, імовірно, це просто так тодішні люди сприймали мудровану й багату палацову будівлю царя Міноса;
2) більшість літературних диспутів, про які ще Булґаков казав, що «на Русі» вони завжди завершуються тим, що кожен із диспутантів залишається при своєму. Усі сторони конфлікту мають хибні переконання, а єдиний правильний погляд губиться в полемічному запалі;
3) усі інтернет-суперечки, що немилозвучно називають срачами, де початок умовний, а кінець не передбачається, до чужої думки ніхто не дослухається, а дебати виникають і перериваються винятково з фізіологічних причин.
Сперечатися й боротися зі складностями можна з тих самих причин, що й будувати лабіринти:
а) невідь-нащо;
б) для розваги;
в) щоб покарати чи заплутати.

Читайте також: Три стилі української критики

Видатний аргентинець Хорхе Луїс Борхес в оповіданні «Сад з розгалуженими стежками» висловив слушну думку про те, що найбільше збиває нас на манівці. Персонаж його твору всім розповідав, що будує лабіринт, а насправді писав книжку, адже справжній лабіринт — це не простір, а час, не коридори й стіни, а речення й слова. Якось Раймон Кено сказав про письменників-експериментаторів із французької УЛІПО, що вони скидаються на щурів, які будують лабіринт, звідки пізніше планують утекти. Справжній лабіринт — це мова. Заговоривши, ми до нього входимо; пишучи, ми його будуємо; замовкнувши, ми в ньому спиняємося. Порушуючи правила мови, ми просто розбиваємо стіну, щоб опинитися в сусідньому лабіринті, вихід із якого надто очевидний, щоб заради цього помирати. 

--------------------------------------------------------------------------------

Томас Пінчон — сучасний американський літератор, один із провідних представників постмодернізму. Починав з оповідань, став знаменитим завдяки своїм романам. Перший роман «Ентропія» вийшов у США 1960 року. Його вважають одним із найзагадковіших письменників сучасності: він ретельно приховує особисту інформацію, ніколи не дає інтерв’ю і не з’являється на світських заходах. 
Мова прози Пінчона складна, часто стилізована. Зокрема, роман «Мейсон і Діксон» (1997) написаний мовою XVIII століття зі збереженням тогочасного синтаксису й граматики. 2016-го в Україні ви­йшов роман Томаса Пінчона «Виголошення лоту 49» у перекладі Максима Нестлєєва.

Новини RedTram

Loading...