Едвард Лукас

Страх вибачення

21 Липня 2017
«Озираючись у минуле, я думаю, що діяв би трохи інакше», — заявив Дональд Трамп-молодший. Це ще м’яко сказано, зважаючи на те, як його необачна готовність контактувати з росіянами, що обіцяли компромат, торік сьогодні поглинає президентство його батька. Однак заява Трампового сина також є вчинком незвичним і гідним похвали. Нечасто публічна особа демонструє принародно бодай якесь каяття за помилку.

Коли викладаю журналістику, на занятті, присвяченому інтерв’ю, я даю слухачам перелік «убивчих» запитань. Серед них найефективнішим є оманливо-елементарне: «Що б ви зробили інакше?». Воно спонукає людину замислитися й може спровокувати на відверту самокритику — щоправда, здебільшого відвертість супроводжується застереженням «не для друку».

Трапляються винятки. Якось я говорив із людиною, що мала тоді репутацію найзарозумілішого політика Великої Британії та чия кар’єра щойно зійшла нанівець. Я дістав зізнання, але не те, якого чекав. Мій співрозмовник помовчав, а тоді сказав (не для запису): «Мені треба було більше довіряти власним судженням». Політик похмуро пояснив: його завжди підводила довіра до радників.

Трохи чесності стосовно помилок минулого, особливо коли йдеться про теми, які вважаються закритими, не завадило б у кожній сфері державного життя.

Почати можна з ліберальних лівих. Якби можна було повернути час у, скажімо, 1950 рік, знаючи все, що нам відомо зараз, то чи змінили б ви щось в імміграційній політиці Європи? Із досвіду, можу сказати, що саме вже запитання спричиняє бурхливу реакцію: мовляв, етнічні меншини стигматизуються як джерело проблем, на расизм серед більшості населення закриваються очі, переваги мультикультурного суспільства не помічаються, є ознаки ностальгії за минулим, де переважали білі, тощо.

Читайте також: Гонка цифрових озброєнь

Та якось не віриться, що хтось щиро переконаний, ніби за останні 70 років кожнісінький наш політичний крок був абсолютно виправданим. Великій Британії, напевне, слід було поблажливіше ставитися до гонконзьких китайців, особливо з огляду на те що діється в колишній колонії нині. А Франції, може, не зайве було обережніше й вибірковіше ставитися до іммігрантів із Північної Африки? Може, багато країн мали б запровадити суворіші правила стосовно фіктивних шлюбів і торгівлі людьми? Невже теперішні порядки настільки ідеальні чи непридатні до змін, що справді нема чого в них обговорювати? Якщо ми визнаємо, що колись можна було зробити дещо інакше, то, може, варто згадати про тих, хто застерігав нас за часів, коли ми приймали хибні рішення?

Проєвропейськи налаштовані люди люблять звинувачувати в голосуванні за Brexit брехливі таблоїди й солодкомовних політиків. І великою мірою це звинувачення правдиве. Однак прихильники Європейського Союзу мають також спитати себе, чи міг щось удіяти ЄС, щоб мешканці — не тільки британці — вважали його менш зарозумілим, бюрократичним, корумпованим, далеким від них і марнотратним утворенням.

Читайте також: Робота над союзом

Річ у тому, що вимагати самокритики від інших легше, ніж аналізувати власні хиби. До речі, коли я міркую над численними помилками, як не спиться, то шкодую, що надто легковажно ставився до проблем, які накопичувалися в Росії в 1990-их, — до відчуття безсилля й приниження, що вкорінилися серед людей тоді, а тепер підживлюють путінізм. Я не дуже звертав уваги на небезпеку кривавих релігійних міжусобиць у Іраку після міжнародної інтервенції. Ну і ще я менше часу присвячував би роботі, коли діти були малими. Але то вже інша історія.

Є про що подумати й консерваторам, прихильникам вільного ринку. Ніхто з можновладців, які керували британською та американською економікою до 2008 року, не сказав, що міг би чи мав би зробити щось інакше, щоб убезпечити своїх платників податків від рахунку в $30 трлн, який виставила фінансова криза. Можливо, якось інакше варто було розподіляти здобутки й утрати від глобалізації: так, щоб розширити політичну підтримку відкритих ринків і вільної торгівлі?

Сумніви в цій політиці — це вияв не необільшовизму, а здорового глузду. Те саме стосується запитань до імміграційної політики, що призвела до утворення у великих європейських містах гето, де мешкають озлоблені прихильники певних релігійних течій. Визнання помилок не може (та й не мусить) повертати час назад. Однак воно збільшує ймовірність того, що ми засвоїмо уроки.

Читайте також: Океан незгоди. Випробування трансатлантичних відносин

Крім того, блокуючи дискусії, ми поглиблюємо розрив між звичайними громадянами, які багато говорять на певні теми, і боязкими лідерами, які зациклені на табу і вважають, що за чесне визнання прорахунків їх покарають. Якщо почати визнавати свої помилки, то де межа, питають вони. І з якого дива твоїм рішенням тоді довірятимуть у майбутньому? Ліпше відмахуватися від запитань про минуле як від безглуздих і підступних.

Деякі інституції хоча б трохи вчаться самокритиці. Наприклад, церква визнала випадки сексуального насильства. Навіть у бізнесі поліпшили практику вибачень. Ніколи не думав, що колись напишу таке, але нашим державним діячам слід брати приклад із Дональда Трампа-молодшого

Новини RedTram

Loading...