Антон Санченко

Лоукост для дауншифтерів

27 Липня 2017
Коли щось обізвуть імпортним словом, то вже й не соромно. Можна десять років розповідати анекдоти про мотоколяски системи «Запорожець» і мерседеси, висміяти вітчизняного виробника до того, що жінки в нього вже сідати відмовляються і вже з тебе грошей вимагають, аби тільки хтось вивіз це подалі в ліс і там кинув, як мачуха дідову дочку, а обізви ту саму мотоколяску «смартом», поясни всім, як легко на ньому шукати паркінг у переповненому мерседесами Києві — і вже відбою від покупців нема

Мерлуза вам не хек — навіть на слух коштує на десять гривень дорожче, хоча це та сама риба. Коворкінг вам не читальний зал бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна. І чизкейк аж ніяк не сирник. А повернення на село вирощувати технічну коноплю викликає в усіх знайомих шалений ентузіазм, звідтоді як усі вивчили слово «дауншифтинг».

Кілька останніх тижнів преса, телебачення, радіо та соціальні мережі всіма відмінками відмінюють таке саме нове для мене французьке слово по-турецьки «лоукост». Мовляв, один «лоукост», не проти ночі згадувати, так хряпнув дверима пасажирського термінала Борисполя на прощання, що аж галузевий міністр не втримався і почав спілкуватися зі своїми підлеглими через соціальні мережі, а не фельд’єгерською поштою, натякаючи, що в усьому винні МАУ. Чим збільшив кількість авіаційних експертів в українському сегменті Faceebook до загрозливої кількості — до кожного другого. І всі все знають. І про Хітроу, і про Орлі, і про Житомир та Білу Церкву, і про вартість авіаційного керосину в Гостомелі. І тільки такий дауншифтер, як я, весь час думав, що це вони геть про інше, бо що може бути нижче й економніше, ніж уславлений Ан-2?

Мій лоукост колись щопонеділка відлітав з аеропорту «Заводське» в Сімферополі. Я працював у Керчі. Тобто «сидів на бичі» — щоранку відмічався в управі за 80% окладу моториста РТМ «Тропік», і мене намагалися захомутати копати канави, а я намагався миттєво зникнути й ховався в бібліотеці ім. Володі Дубініна, де точно жоден начальник моряка не став би шукати. Так прижився в читальній залі, що перечитав усього Вампілова. У море мене не посилали, додому не відпускали, називалося це «резерв».

Але ж були вихідні, і в п’ятницю я літав літаком системи Ан-24 з Керчі просто на Жуляни (підкреслюю, що не Бориспіль), а в понеділок уранці цього рейсу не було, встигнути розписатися в журналі ще живих бичів можна було, тільки якщо добиратися через Сімферополь, ще й з переїздом із міжнародного аеропорту в аеропорт «Заводське» на іншому кінці міста.

Аеропортом це назвати можна було умовно. Хіба що аеродромом або й узагалі льотним полем. Злітна смуга була не бетону, а з втиснутого в ґрунт гофрованого профнастилу. Літали з нього кукурудзники. Отой самий легендарний біплан Ан-2. Той, який мені підходив, був поштовим. Кілька пасажирів сиділи на пачках із газетами, мішках із листами та ящиках із посилками. А льотчики ще й пересаджували нас по салону, щоб вирівняти перевантаження.

Читайте також: 34 за Цельсієм

Двері в кабіну пілотів не зачинялися, бо їх привалило ящиками, і було чути розмови старого бувалого пілота з молодим стажером:

— Яка в тебе злітна вага?
Той відповідає.
— Відповідь неправильна. Поки ми вирулювали на злітну смугу, ти спалив 200 кг пального. Тобто ми вже умовно вискочили за злітну смугу й догораємо в бур’янах. Друга спроба. Яка в нас злітна вага?

Усі пасажири ледве стримувалися, аби не підказувати стажерові вагу, бо не дай Боже... Але кукурудзник щасливо гуркотів колесами залізною злітною смугою, здіймався в небо — і всі розуміли, що то панове льотчики так жартують, бо стажер так стрімко випурхував вгору, наче збирався крутити мертву петлю.

Летіли над горами й долинами, потім над степом і морем. Стюардеси не було (бо ж лоукост), бутербродів і мінералки теж, пакети для ригання безплатні. Дорогою ми кілька разів приземлялися на райцентрівських аеродромах, навіть не глушили движка, викидали на траву пачки з газетами та мішки з листами й стартували, перш ніж хтось з аеродромної обслуги до нас прийде. Пілоти самі підробляли собі закорючки про прийом вантажів у відомостях, часто тут літали й знали, хто сьогодні розписується, і ми рухалися далі. (Це вам, до речі, й про Укрпошту. Я відтоді навіть не питаю в них, де загубився мій лист.)

Читайте також: Скандал Бориспіль vs Ryanair

Коли ми заходили на наступний аеродром, старий пілот учив молодого планувати й майже до нуля зменшував оберти гвинта — так, просто собі крутився в зустрічному потоку повітря й ледве чутно рохкав. Вітер за бортом свистів уже гучніше, заходили від моря.

«Від парашута я з цими пацанами не відмовився б, а то й від надувного жилета», — думав я на кожному ґрунтовому аеродромі.

А вам зразу Бориспіль подавай. Нехай у Гостомелі тренуються.

Читайте також: Як заходив Ryanair

А якщо серйозно, то, попри цю істерику в соцмережах із відмовою того проханого лоукосту літати з України, мене значно більше потішило б, якби Мінінфраструктури переймалося відновленням внутрішніх рейсів і таких ось «всюдильотів» теж. Бо все для цього в нашій країні є. Принаймні було. Навіть легендарні кукурудзники випускали на заводі Антонова. Не кажучи вже про середньомагістральні літаки, які в них закуповують шейхи й китайці, але чомусь не українські компанії.

Я нікуди не збираюся з України тікати. Мені хотілося б комфортно переміщатися від Харкова до Ужгорода й від Чернігова до Одеси в межах моєї країни. Але я не знаю, чи дочекаюся, коли хтось відповідальний із міністрів так само емоційно перейматиметься цим, а не ще одним рейсом «ту Даблін».

Новини RedTram

Loading...