Єлизавета Гончарова

Подивіться, що в нас цікавого

3 Серпня 2017
Подорожуючи іншими країнами, інколи диву даєшся, з якого дрі­б’яз­ку там примудряються зробити пам’ятку чи туристичну цікавинку.

Якщо на якомусь камені в дитинстві хтось, про кого написано у Вікіпедії, збив коліно, чекай на туристичний бум. Там обо­в’язково з’являться хостели й кав’ярні, сувеніри й легенди, а місцеве населення із задоволенням потиратиме руки, підраховуючи прибутки від приїзду охочих зробити селфі поруч із відомим кругляком. У нас чомусь усе навпаки: цікавого багато, а бажання зробити з цього привід для залучення людей немає. Тому найпоширеніший метод дізнатися про щось унікальне — подорож «дикунами». Приємно, але за державу прикро...

Війна, хоч як дивно це прозвучить, дала нам другий шанс дізнатися одне про одного та про свою країну більше. Масові переселення, участь в АТО на Донбасі жителів усіх регіонів окрім звичайного, не дуже позитивного сенсу мають ще й такий: ми побачили побут і звички, традиції та природу різних куточків країни не по телебаченню, а наживо. Дуже часто доводиться спостерігати, як навіть люди, що переїхали з окупованих територій, із подивом дізнаються про цікаві природні, історичні та промислові пам’ятки, від яких вони все життя були на відстані кількох десятків кілометрів. І навіть штурхають місцевих: як можна про таке не знати?! Але ми все одно пасемо задніх: спробуйте, наприклад, знайти в інтернеті телефон і записатися на екскурсію підземними шахтами відомого винного заводу, де, до речі, окрім власне промислової екскурсії з дегустацією можна побачити Стіну плачу на місці масового «Бабиного Яру» — шурфу, у якому 1942 року живцем замурували близько 2 тис. євреїв. Не знайдете. Хоча побувати на тому місці й покласти камені, як зазвичай роблять юдеї, охочих було б багато.

На вихідних пощастило потрапити в аматорську експедицію, яку запропонували саме переселенці з Донецька: вони осіли в Бахмуті, Краматорську та Добропіллі, але об’єднує їх спільне хобі — дайвінг. Тому, почувши про унікальні печери, що містяться майже біля Бахмута, вирішили шукати там підземне озеро, де ще до війни дайвери якось організували занурення. Дістатися цікавого місця виявилося неважко: від села кілька кілометрів пішки ковиловим степом. Щоправда, треба дивитися під ноги: можливі провали.  

часто доводиться спостерігати, як навіть люди, що переїхали з окупованих територій, із подивом дізнаються про цікаві природні, історичні та промислові пам’ятки, від яких вони все життя були на відстані кількох десятків кілометрів

Підземні печери поруч із селищем Іванград тягнуться більш ніж на півкілометра. Як для кар’єру масштаб доволі великий. Але не тільки масштаб привертає увагу — це ще й історична споруда. Видобуток гіпсу почався ще до революції, рудником володів один із бахмутських підприємців. У 1930-х від рудника збудували вузькоколійну залізницю. На заводі, що стоїть по лівий бік річки Бахмутки, гіпсовий камінь дробили, обпалювали, отримуючи необхідний для будівельників алебастр. У 1940-х — на початку 1950-х вузькоколійкою їздив паровоз, потім його замінили на мотовоз МД54-5-180, до якого чіпляли три або чотири відкриті вагонетки. Рудник експлуатували аж до 1960-х років, потім покинули, залізницю розібрали. Зараз у його печерах можна проводити екскурсії з історії промисловості минулого століття, бо залишилися сліди механічного буріння, у стінах можна знайти бури та шурупи, на підлозі — шпали та залишки залізничних колій, побачити, як був організований видобуток. Окрім того, ці печери з мальовничими галереями та підземними озерами стали меккою для фотографів та просто любителів гарних світлин.

У 2009 році харківські дослідники з клубу «Діти підземелля» зробили навіть топозйомку рудника, склали карту, зокрема й із небезпечними місцями кар’єру. Бо в тому стані, у якому він є зараз, туристи-дикуни можуть потрапити під завали, що утворюються через зливи та зсув землі, або заблукати. Але тоді цією пам’яткою не зацікавилися, хоча ідея, вибачайте за каламбур, лежала на поверхні. А ось зацікавлені самим гіпсом знайшлися. У 2013-му місцеву громаду збурили плітки, що територію перетворять на суцільний кар’єр із видобутку гіпсу, який хотіли вивозити за кордон. Кар’єр планували розбудовувати масштабно, тому провали та пустоти підійшли б до самого селища. Через початок бойових дій плани так і не реалізували, селяни залишилися з пасовиськом, якого не було б, якби зробили кар’єр, і цікавою пам’яткою промислового туризму, від якої доклавши рук можна було отримувати гроші та прославляти свій край. Справді, саме на Донбасі ще є багато прикладів, на яких можна вивчати розвиток промисловості Європи: сюди інвестували німці, голландці, французи. Але чомусь мені здається, що цього нам чекати набагато довше, ніж, скажімо, дешевих лоукостів. Бо то залежить від нас, а з цим в українців традиційно складніше.  

 

Новини RedTram

Loading...