Вахтанг Кебуладзе

Довіра і цивілізація

22 Серпня 2017
Довіра і сумнів – природні ставлення людини до світу та до інших людей. Утім, у чистому вигляді вони є радше симптомами девіацій. На рівні індивідуальної психіки цілковита довіра – це прояв слабоумства, натомість цілковитий сумнів – ознака параної. Тож розумово розвинута та психічно здорова людина повсякчас комбінує сумнів із довірою.

На суспільному рівні також бажано прагнути до довіри, але не можна повністю уникнути сумніву. Суспільство суцільної взаємної довіри – це недосяжний утопічний ідеал. Понад те, вимога досягнути його вкрай небезпечна. Це суспільство мало би складатися з абсолютно нездатних до рефлексії і сумніву недоумків, якими може легко маніпулювати будь-хто хоч на крихту розумніший. Така модель суспільних взаємин почасти була втілена в тоталітарних режимах ХХ ст. У комуністичних, нацистських і фашистських суспільствах пересічний громадянин мав бути або настільки дурним, аби до нестями любити вождя і безмежно довіряти йому, або настільки хитрим, аби вміло вдавати таку дурість. Зрештою всім доводилося підозрювати всіх у нещирості. Тож у парадоксальний спосіб суспільство, яке мало будуватися на суцільній довірі, перетворювалося на суспільство суцільної недовіри, сумніву і підозри.

Таку суспільну модель незалежна Україна успадкувала від Совєтського Союзу. Згадаймо, приказку 90-х років минулого століття: «Бізнес на довірі завершується кров’ю». Ця формула зрозуміла для будь-якого члена посттоталітарного суспільства, в якому панує цілковита недовіра. В цивілізованому суспільстві натомість ця формула збуджує подив і зніяковілу посмішку. Звісно, бізнес, як і будь-яку людську діяльність вмотивовує конкуренція, але якщо з людських стосунків повністю прибрати довіру, то вони розпадаються. Суспільство солідарних конкурентів перетворюється на зграю атомізованих ворогів, формулою якої є вислів новочасного британського філософа Томаса Гобса: «homo homini lupus est» («людина людині вовк»). Направду цю формулу Гобс запозичив у давньоримського комедіографа Тита Макція Плавта, який у творі «Осли» дає її розлогіший варіант: «Людина людині вовк, якщо вона її не знає». Небезпечний той, кого я не знаю, бо не можу йому довіряти. Знання про людину уможливлює довіру до неї. І не лише знання про конкретну людину, а знання про людство взагалі, про природу людини. Пізнання обґрунтовує мораль. Невігластво зумовлює аморальність. Стає зрозумілим, чому суспільство довірливих дурнів перетворюється на збіговисько підозрілих хитрунів. Перефразовуючи українське прислів’я, можна сказати: «злий, бо дурний, дурний, бо злий». Дурість збуджує злість до того, що не розумієш, злість заважає зрозуміти будь-що. Ось диявольське коло, по якому просуваються всі хворі суспільства. Натомість розуміння – це перший крок до прихильності та любові.

Читайте також: Пастка диявола

Для здорової людини у здоровому суспільстві довіряти приємно. Але виявляється, що довіряти не лише приємно, а й вигідно. У найновішому творі з промовистою назвою «Довіра» сучасний вчений Френсис Фукуяма пише: «Закон, угода, економічна доцільність є необхідною, але аж ніяк не достатньою базою стабільності та добробуту в постіндустріальну добу – вони мають спиратися на такі речі, як моральні зобов’язання, відповідальність перед суспільством і довіру, які, своєю чергою, живуть традицією, а не раціональним розрахунком». Тож у сучасному цивілізованому світі довіра разом із іншими моральними властивостями є умовою добробуту кожної окремої людини. Понад те, Френсис Фукуяма вважає, що це стосується не лише окремих громадян, а й суспільства в цілому. Найуспішнішими сьогодні є ті країни, в яких домінує взаємодовіра: «…добробут країни, а також змагальна спроможність на тлі інших країн визначається одною універсальною культурною характеристикою – притаманним її суспільству рівнем довіри».

Утім, довіра не може виникнути з нічого. Невипадковою є апеляція Фукуями до традиції. «Довіра живе традицією», – стверджує він. Тож відчуття традиції не лише обов’язкова умова можливості бути поетом після 25 років, як уважав Томас Стренз Еліот. Укоріненість у традиції забезпечує успішність суспільства, зумовлюючи досягнення в ньому високого рівня довіри. Але про яку традицію йдеться? Чи будь-яка традиція сприяє цьому? Фукуяма пише про сучасні ліберально-демократичні суспільства, традиція яких пов’язана з історією розвитку західної цивілізації. Важко не погодитися з британським істориком ХХ сторіччя Арнольдом Тойнбі, який у фундаментальному дванадцятитомному творі «Вивчення історії» (A Study of History) визначає дві особливі риси західної цивілізації: християнство і античний спадок. Якщо говорити про соціально-політичну складову цього спадку, то головним її елементом, безперечно, є античний поліс, тобто об’єднання вільних і відповідальних громадян, які ухвалюють рішення стосовно спільного життя. Втіленням цього принципу організації політичного життя були і європейські вільні міста, які виникли за доби пізнього середньовіччя. Зрештою, саме цей спосіб політичної організації й узасадничує західну цивілізацію.

Читайте також: Дія і дурість

Саме в цьому сенсі варто розуміти вислів Хорхе Луїса Борхеса про те, що слово «місто» дає ім’я цивілізації (латиною «місто» – це «civitas»). Не варто, до речі, забувати про те, що на території України на відміну від Росії була велика кількість вільних міст, які здебільшого послуговувалися так званим Магдебурзьким правом, пам’ятник якому стоїть у Києві на березі Дніпра. Можна наважитися на дещо провокаційне твердження, що цивілізація взагалі виникає лише там, де існує політична традиція вільних міст. Місто вільних громадян – це простір довіри. Одним із головних вимірів свободи, до речі, і є здатність довіряти Іншим попри неусувну підозру стосовно мотивів і цілей їхніх дій. Невільники й невільниці не можуть довіряти й викликати довіру, адже й у власних діях, й у ставленні до дій Інших вони завжди залежать від зовнішніх сил, що керують ними. Тож рівень довіри в суспільстві не лише є умовою його успіху, а також критерієм його цивілізованості. З огляду на все це поняття «західна цивілізація» постає як тавтологія, адже в цьому сенсі це єдина цивілізація. І річ не в тім, що всі інші способи організації спільного людського життя гірші. Тут нас дещо спантеличує протиставлення цивілізації і варварства, яке має виразно оцінювальний характер. Вони просто інакші. Намагатися оцінити їх, спираючись на історичну традицію західної цивілізації, означає перекручувати їхню природу, а отже унеможливлювати розуміння. Нерозуміння своєю чергою зумовлює помилкові стратегії поводження. Проілюструю цю думку питанням без відповіді: на яких підставах можна довіряти представникам тих держав, в яких довіра не є важливою складовою суспільного життя?

Новини RedTram

Loading...