Ярина Цимбал

Буколіки й алкоголіки

28 Серпня 2017
Останнім часом село входить у моду серед міської молоді — хіпстерів і креаклів. Це там усе природне, натуральне, можна кататися на велосипедах і конях та їсти свіжі, просто з саду-городу овочі й фрукти. Буколіка — такий собі новий жанр у соцмережах.

У селі — точніше в селищі, ще й райцентрі — я прожила рівно десять шкільних років. Після школи половину нашого випуску розібрали Полтава і Кременчук, одиниці поїхали вчитися деінде, а половина залишилася, бо середньої освіти їм цілком вистачало. Дівчата рано повиходили заміж і народили дітей, адже інших життєвих варіантів вони не знають і не прагнуть. Хлопці теж народили дітей — щоб не йти в армію.

Кар’єрних, ба й просто робочих перспектив у них не було зазнаки. Колись хлопці після школи йшли чорноробами на знаменитий наш цукровий завод або в якісь загадкові «котельні», які хтозна-що опалювали. Після армії можна було потрапити в міліціонери або пожежники. Завод ще в середині 90-х кілька разів перепродали і чергові власники просто розрізали обладнання на частини й вивезли. «Котельні» теж кудись щезли. Якщо раніше чоловіки пили на роботі, то тепер вони спиваються без роботи.

Дівчата без освіти влаштовувалися продавщицями в магазини і друкарками в райком — так досі називають усю місцеву адміністрацію. Потреби райкому в друкарках мене завжди вражали.

Місто щороку забирало кращих школярів, які їхали вчитися до Києва, Харкова, Полтави і не поверталися. Та більшість усе-таки залишалася в селі.

Читайте також: У нас на промзоні

Я навідуюся до батьків не так часто, як їм хотілося б. Добратися до них дедалі складніше. Торік у грудні скасували останній потяг, який напряму поєднував три райцентри на південній Полтавщині зі столицею. Після скарг і задіяння депутатів потяг з Києва до Кременчука знову пустили, але... по правому берегу. А між Глобиним, Семенівкою і Хоролом жваво бігає місцевий паровозик із двома порожніми вагонами. Це наче закрили вікно в широкий світ: тепер і виїхати звідси непросто, а студентам особливо не позаздриш. Я уявляю, як вони з важкими торбами домашніх харчів пересідають з поїзда на поїзд чи з автобуса на автобус, і розумію їх, якщо їм уже не захочеться сюди повертатися.

Та досить скиглити, адже ось вона — краса! Ось ці милі хатки в кучерявих садках, хор цвіркунів цілу ніч за прочиненим вікном, глибоке й чисте зоряне небо, смугастий кавунчик просто на стежці, який моя мала племінниця, минаючи, щоразу присідає й гладить, темна груша, на якій проти місячного світла біліють стиглі груші, шовковиця, яку ніхто не обтрусив, і можна ласувати ягодами на початку серпня.

Моїй дочці тільки рік і у неї своя картина сільського раю: киця, собачка, грушки. Питаю тата, чи є в кого припнуте теля на вулиці, щоб показати дитині. Тато каже, що корів на всю нашу довгу вулицю тільки дві — у моєї однокласниці і в «сєпара» (переселенці з Донбасу).

Розпитую однокласницю, чи велика нині череда. Та яке там: колись тільки на одному кутку була череда із сорока корів, а тепер три кутки разом зганяють худобу в одну череду і в ній чотирьох десятків голів не набереться. Корів люди тримати не хочуть, адже це каторжна праця: вставати щодня, коли ще й на світ не займалося, щоб вигнати її на пашу, кілька разів на день доїти і ходити чи їздити до неї на вигін, регулярно пасти череду або недешево платити чередникові, який це робитиме за тебе, стежити, щоб нічим не хворіла. Легше піти в магазин, купити молока, масла й сиру і насолоджуватися світанком суто естетично, не підганяючи лозиною повільну худобину і мріючи залізти назад під ковдру. Хоча яка там ковдра, вже пора годувати курей, гусей, качок, індиків...

Гуляємо по вулиці, спостерігаю новинки. Крупську перейменували на Затишну, Матросова не чіпали, бо вирішили, що він не комуніст, а відтак декомунізації не підлягає. Коли перейменовували вулиці, сусід (на рік за мене старший) прибіг до батьків і стривожено повідомив, що за це треба буде платити. Рівень невігластва десь такий, як і сто років тому.

Читайте також: «Культурний кошик»

Багато людей на вулиці змінилося. Старі померли, хати їхні попродали. Остання хата на вулиці ще й остання хата з минулого — стоїть під стріхою. Тобто під діркою від стріхи, бо очерету там залишилося менше, ніж чорних прогалин, у які визирають крокви. Двір заріс вишняком і бур’янами, наче там ніхто не живе. Аж ось зустрічаю і мешканців. Не впізнала, але здогадалася, хто цей старий, опилий, розкуйовджений, обірваний чоловік. Насправді йому щойно виповнилося 55, він ще навіть не пенсіонер. Алкоголь згубив усю їхню родину. І це нормальне явище, яке нікого не хвилює і не дивує: на селі п’ють не лише чоловіки, а й жінки, і рівень п’янства й алкоголізму страшно уявити. Ніколи не вважала самогоноваріння романтичною справою.

Село — це тяжка праця, яка вимучує і затуплює, невігластво і п’янство. Це дитсадок, який, поки будували, втратив актуальність і перетворився на «бабдом». Це лікарі, до яких воліють не звертатися. Це товстий і неповороткий дільничний, який варить і приторговує самогоном.

А ще це рожевий росяний світанок, вузенька стежка в споришах через толоку, гудіння бджіл біля вуликів, горличка, яка безкінечно гукає дідуся, вечірня тиша і яскравий Великий Віз низько-низько над нами.

Новини RedTram

Loading...