Єлизавета Гончарова

Від Волині до Донбасу

19 Вересня 2017
Психологи знають цей феномен: коли тебе дуже хвилює якась тема, в будь-яких подіях обов’язково знайдеться щось дотичне до неї. Намагаючись вибирати різноманітні проблеми, про які писали та дискутували на щорічному форумі видавців у Львові, я вперто натрапляла на болючі питання сьогодення — теми війни, прощення, пам’яті нації. Бо з зони АТО можна виїхати, навіть за тисячі кілометрів, але вона з тебе при цьому нікуди не подінеться. На жаль...

Слухаючи лекцію щодо місця історичних фактів в художній літературі, думаю: чи має право на існування, наприклад, дитячій пригодницький роман про події на Луганщині в 2014 році від автора, який зовсім не орієнтується на місцевості, прокладаючи неможливий маршрут для свого героя? На презентації нового роману Сергія Жадана намагаюсь вгамувати ритм серця, який починає шалено рости, вистукуючи в ритмі слово “Дебальцеве”. Звичайно, пропустити подію на кшталт “свої для своїх” я не могла: презентація великої антології українських письменників Донбасу “Порода” була цікава з багатьох причин. Звичайно, хотілось побачитись з багатьма людьми, яких читала та поважала ще задовго до війни — бо на літературні таланти, на справді, в східних містах і селах дефіциту немає. Тим більш, що в антологію, окрім дійсно талановитих сучасників, були включені знанні літератори рівня Сосюри чи Стуса. Але саме формулювання мене дещо здивувало: а які ще, крім українських, письменники можуть бути на сході України? Бо таке саме я бачила в проекті підтримки підприємців, що запровадив голова Донецької ВЦА Павло Жебрівський- “український донецький куркуль”. Ось і дивує: чому в цьому так сумніваються, що обов’язково вставляють це уточнення - українські? Це питання застрягло в голові, бо, мабуть, зачепило щось більш важливе у підсвідомості. Щось, навіть важливіше за гостру проблему мови: десь половину текстів в антології історично написано російською, навіть, якщо автори зараз пишуть вже українською. Але чи варто перекладати, наприклад, Олену Стяжкіну, щоб відчути її внутрішню патріотичність та українськість? Чи риторичного питання — а буде ця антологія цікава комусь, хто не є вихідцем з Донеччини чи Луганщини? Бо я купувала б книжку, де чекала б на смачні тексти від цікавих авторів, незалежно від їх географічного розташування.

Читайте також: Ментальні кордони з Росією

Потрапивши на зовсім іншу презентацію — книги про побут та повсякдення сербів, яка мене зацікавила саме постановою проблеми “чому сербам вдалося” - я зрозуміла, що саме так муляє мені. Бо, підтверджуючи теорію психологів, знайшла своє у відображенні чужого. Сербам вдалося прийняти себе такими, яких їх зробила їх важка історія. Не викреслюючи минулого, не намагаючись притримати майбутнє. Не роблячи з цього гордості чи ганьби. Хоча, погодьтесь, кривавих сторінок в них теж вистачає. Автор збірки Деян Айдачич, коментуючи, чому саме вивчення національного повсякдення робить історію зрозумілішою, каже про світлини сербської родини, на якій старше покоління вдягнуте, як турки, а молодше- поруч з ними- вже за європейським зразком. Тому “сербам вдалося”- навіть, не знаю, як, не впевнена, що надовго. А в нас будь-які історичні залежності від інших націй є кривавим розділом, на жаль, часто спрямованим не на країни-агресори, а на тих, хто за історичними обставинами був не тільки анексованим, а й асимільованим. Бо зараз потяги та автобуси з заробітчанами з усіх куточків України шмигають до Росії, а ненависть в суспільстві до тих, хто виїхав з окупованих території, росте. Можливо, саме тому донецькі письменники виправдовуються та нарочито дописують - “українські”: бо добровільно та безумовно, навіть патріотичних та відчайдушно україномовних, включати їх в цю національну спільноту ніхто не збирається. Я досі відчуваю шкірою ці питання: та скільки вас там, цих патріотів. І з цими комплексами, мабуть, вже мені щось треба робити, кажуть психологи. А вони, переконалась, завжди праві. 

Читайте також: Інша Донеччина: 100 років прапору

Але на наступній презентації чомусь подумалось, що не тільки мені. Відомий польський публіцист Вітольд Шабловський презентував свою книжку про найважчі події в історії двох країн — Волинську трагедію. Для цього вибрав дуже компромісний, здавалось би, погляд: розповідь про українців, що рятували поляків від смерті. На презентації було багато людей, які реагували на дискусію до початку перекладу, розуміючи польську. Але один літній львівський науковець запитав: а чому ж з цієї книги все ж виходить, що це тільки українці різали та вбивали, а поляки — є жертви? Шабловський відповів, що чекає на книгу про те, як поляки рятували українців, саме від українського автора. Що, можливо, є логічним в світлі толерантності та порозуміння. Але після презентації дідусь, тримаючи в руках іншу книжку про ці події, стояв на виході та благав присутніх не вірити, не прощати, не піддаватися на провокації. А я подумала знов про своє: в нас це буде ще важче і довше. Навіть, коли війна скінчиться, впевнена, перемогою незалежної України.

Новини RedTram

Loading...