Дмитро Крапивенко

Коли цього не уникнути

21 Вересня 2017
Щось іде не так — відчуває кожен із нас. Безвіз і сяке-таке затишшя на фронті не заспокоять.

 Бо щось не так засадничо. Вороги давно намагаються переконати кожного, що Україна — fail state, не тратьте, куме, сили. Але це брехня. Друзі, ті, що на Заході й із досвідом, теж не надто переконливі у своїх порадах: проведіть реформи — і буде вам щастя. Порада, звісно, слушна, але бракує якогось годящого ґрунту, добрив чи мікроелементів, щоб усі ці реформаторські засіви давали бажаний урожай. Бур’яни реваншу пробиваються то тут, то там і так рясно, що іноді починаєш вірити в зрадофільську мантру про те, що Майдан програв і no future, пора пакувати валізи чи обмотатися тротилом і гахнути десь під урядовою будівлею якомога гучніше — може, тоді почують? Але ж не почують. 

Одна з причин того, що реваншистські сили піднімають голову, — надлишок демократії та зловживання правом. Страшний, на перший погляд, діагноз. Його не виголосиш з урядової трибуни, не презентуєш у затишному креативному хабі на заході неурядових грантових організацій. Моветон. Утім, казати правду першими завжди було привілеєм блазнів та юродивих, і лише тоді, коли накопичується її критична маса, про це починають говорити всі без зайвих реверансів. Ну й не забуваймо, що певні недемократичні кроки Київ уже зробив: заблокував спочатку російські телеканали, а згодом і соцмережі, заборонив Комуністичну партію і провів дерадянізацію. Суто з формального погляду в усіх цих кроках можна знайти різного ступеня обмеження прав і свобод. Якби перейменування населених пунктів винесли на референдум місцевих громад, то Комсомольськ залишився б Комсомольськом, Котовськ — Котовськом, а Кіровоград у кращому разі повернув би імперську назву Єлисаветград. Однак, на щастя, цього не сталося, і центральним органам влади вистачило волі дотиснути це питання та змінити мапу України. Утім, цього виявилося недостатньо: дерадянізація буде неповною без деколонізації — суцільного розриву з колишньою метропо­лією, тобто з Росією. А в цьому сенсі демократичні інструменти не завжди діють.

Під час війни й деколонізації в умовах стерильної зрілої західної демократії держава просто не виживе та втратить свою незалежність. І хоч би як нили постколоніальні еліти про «велику спадщину», «єдиний культурний контекст» чи «хорошу іншу Росію», вірити цьому не можна. Допустити ворога, навіть в овечій шкурі пацифіста й ліберала, до нашого політичного та медійного простору — злочин куди більш масштабний, ніж сісти за стіл переговорів із терористами. 

Читайте також: Задовольнити частково

За прикладами обмеження демократії не треба ходити далеко в історію. Досить згадати США після 11 вересня 2001-го, Ізраїль, що зберігає основні демократичні інститути, але не забуває боротися з тероризмом і проводити його профілактику, або ж країни Балтії, що свідомо відмовилися надавати громадянство мешканцям, які принципово не вивчають державної мови та є потенційним електоратом проросійських партій. Такі заходи наражаються на критику багатьох європейських політиків, переважно представників лівих партій, що, втім, не стає на заваді до повноцінного партнерства й членства в одному військово-політичному альянсі. 

Запит на сильну руку формує слабка влада, яка діє недостатньо ефективно, схильна до компромісів із замаскованим ворогом і залежна від думки впливових закордонних партнерів. І те, що зараз Банкова та її вертикаль намагаються демонструвати як авторитарні дії, зовсім не той вектор сили, який потрібен. Перешкоджати опозиції, тиснути на бізнес заради власного зиску, плести інтриги проти вчорашніх союзників — усе це добре вміла й недодиктатура Януковича, яку й скинув Майдан. Нинішній порядок денний — винищити п’яту колону, яка може виявитися ефективнішим інструментом Кремля, ніж озброєні орди бойовиків на Донбасі. Опозиційний блок, переродження Партії регіонів з усією брехливою риторикою про стабільність, мир за будь-яку ціну, мирне співіснування (читай капітуляцію) з Росією з усіма спонсорами, такими як Вадим Новинський чи Рінат Ахметов, — більше ніж очевидна ціль для органів державної безпеки. Із цією політичною силою потрібно вчинити так само, як і з комуністами, й не лишити жодного місця для маневрів у суді. Так, зло здатне регенеруватися, але подивимося на тих-таки ідейних спадкоємців КПУ: жоден ребрендинг і російські фінансові вливання не здатні повернути цю партію у велику українську політику. 

ДЕРАДЯНІЗАЦІЯ БУДЕ НЕПОВНОЮ БЕЗ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ — СУЦІЛЬНОГО РОЗРИВУ З КОЛИШНЬОЮ МЕТРОПО­ЛІЄЮ, ТОБТО З РОСІЄЮ. А В ЦЬОМУ СЕНСІ ДЕМОКРАТИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ НЕ ЗАВЖДИ ДІЮТЬ

Те саме й із проросійськими медіа в Україні. Той факт, що вони безпосередньо не розпалюють ворожнечу, а доволі завуальовано доносять потрібні змовнику меседжі, вказує лише на те, що їм важко висунути звинувачення в антидержавній діяльності, однак відкритим залишається питання фінансування холдингів, таких як «Вести», що спроможний видавати велетенські наклади безплатних газет. Є й неприхована ворожа агентура — структури «Украинского выбора» Віктора Медведчука, що нині намагається проводити в регіонах «круглі столи про федералізацію». Зупиняють діяльність таких агентів здебільшого місцеві активісти, а правоохоронці й органи держбезпеки реагують доволі мляво: формально ж ніби жодного криміналу немає. 
У вчорашніх регіоналів і їхніх політичних союзників є дуже багато спільного з криміналом. Як свідчить практика, кримінальник завжди знайде тисячу один спосіб як обдурити закон і тільки відверто каральні методи можуть зупинити його. Інших засобів протидії просто немає. Головне — не припустити підміни понять: опозиція — це не ті, хто підігрує ворогу в умовах війни, і не ті, хто пов’язаний із ними фінансовою пуповиною. 

Чому добити п’яту колону потрібно просто зараз, можливо, нехтуючи деякими демократичними процедурами? Є певні підстави вважати, що повне припинення вогню на Донбасі не за горами й розмови про миротворців виникли не на рівному місці. Тож Київ постає перед обов’язком подальшого виконання мінських угод. Отже, у недалекій перспективі вибори на окупованих територіях. Та й чергові парламентські й президентські вибори 2019-го — не таке вже й далеке майбутнє. Якщо «заради примирення» дозволити сепаратистським ватажкам з’єднатися з п’ятою колоною, то реванш стане неминучим, і жодними круглими столами й панельними дискусіями зупинити його вже буде неможливо. Тому якщо зараз не продемонструвати рішучих і безповоротних дій до проросійських сил, то годі потім сподіватися на їхню лояльність після реставрації режиму.
Навіть якщо не вірити в будь-які державницькі наміри правлячих нині сил й оцінити ситуацію якнайцинічніше, з погляду політтехнолога, то фактичне усунення з політичного простору Опозиційного блоку, його відгалужень і клонів дає відчутні електоральні дивіденди. Так, залишаться популісти, залишиться конкуренція (і слава Богу), але на один подразник у чинної правлячої верхівки стане менше, а у виборців, що завжди обирали владу з кулаками, з’являться нові орієнтири. Має ж бути перед очима й приклад Віктора Ющенка, через недбальство якого регіонали вже якось повернули собі владу. Якщо не діють патріотичні аргументи, то, можливо, спрацюють банальна арифметика й жадність?

Читайте також: Комфорт, контекст і колоніалізм

Не треба «шити» якісь вигадані справи про зраду Батьківщини тим, хто голосував за закони 16 січня, на кому тримався режим Януковича, хто вітав сепаратистів у своїх містах, а потім залишився на підконтрольній Києву території на правах легітимних мерів. Не треба брехати про складну доказову базу й термін давності — усі голосування Ради у відкритому доступі, більшість сепаратистських мітингів весни 2014-го є на Youtube. Чомусь блогери й активісти факти колаборації з ворогом тих чи інших діячів встановлюють дуже швидко й пере­­конли­во. Чого бракує компетентним органам? Вочевидь, коман­ди згори, де мають ілюзію про те, що з поплічниками ворога можна про щось домовлятися, можна купувати лояльність, вірити в їхнє каяття. Не можна. Бо зрадять. І відчинять двері реваншистам. 
Є ще одна загроза. Не можна в усьому покладатися на громадянське суспільство. Безмежний активізм, який наразі здебільшого має позитивні наслідки, згодом може виродитися в охлократію із судами Лінча. І причина цього може бути тільки одна: слабкість та бездіяльність влади, особливо в питаннях знищення п’ятої колони. 

Новини RedTram

Loading...