Єлизавета Гончарова

Дрібний диявол

30 Вересня 2017
Глибинні відчуття Батьківщини, рідної землі, суспільства, до якого належиш, виникають не тільки з пафосних речей на кшталт «материнського молока», а й із дрібниць, що набувають важливості в особливі часи.

Коли мене питають, хто залишився на окупованій території, я кажу, що звичайні люди. Такі, що живуть поруч із вами в будь-якому місті чи селі України. Хтось із них постійно чимось незадоволений, хтось схиблений на голубах чи мотоциклах. Одні цікавляться політикою та завжди знають, як треба керувати світом. Інші ніколи не назвуть прізвища президента чи прем’єра, бо це поза їхніми інтересами. Деякі їздять за кордон, щоб заробити дітям на навчання, а хтось дотепер із піною в роті ностальгує за Радянським Союзом. Багато хто досі виплачує іпотеку чи кредити, інші жодного разу за життя не змінювали роботу, у когось важко хворіють родичі, а хтось без сторонньої допомоги не вийде з квартири. Ось такі зараз живуть і в Донецьку чи Луганську. І поїхати «в люди» з різних причин можуть не всі. Просто повірте: навіть уявляти себе на місці вимушених переселенців я не радила б. Бо якщо зробите це чесно, то не спатимете всю ніч...
Так, у магазинах і вулицями Бахмута я часто чую «у нас» і «на Україні», бачу, як бабусі завмирають на мить, щоб скептично перерахувати, скільки ж це коштує в рублях, відчуваю чужу роздратованість і навіть злість щодо всього, що можна асоціювати з Україною. Від цього стискаються кулаки й хочеться кричати: «То повертайтеся до себе, у вашу улюблену «ДНР»!». Але, попри ці емоції, я точно знаю: далеко не всім, хто залишився у своїх домівках, до вподоби ті зміни, що відбуваються навкруги. І вони дуже хочуть, щоб про це знали та пам’ятали по всій країні. Для сторонніх це може навіть видатися дивним, та я багато разів чула, як, представляючись, вони кажуть: «Я з Донецька. Це Україна». Маючи багатий досвід спілкування з переселенцями, здається, я вже бачу «своїх» у натовпі на КПВВ: у них очі, як у птахів, яких нарешті випустили з клітки. Та й самі вони можливість поїхати на вільні території називають «подихати свіжим повітрям». І потім, затамувавши подих, намагаються зберегти ті дрібниці, яких їх позбавляють щодня. Особливо це важливо для дітей, що змушені формувати власний світогляд у важких умовах ворожого середовища.

зараз у дрібницях на окупованій землі дедалі частіше проступає диявол, викреслює зі шкільних підручників прапор України, підводить на постамент нових псевдогероїв-бандитів, викладає історію, яка заснована на фейках

Не всі патріоти, що залишилися в окупації, здатні на героїчні подвиги, про які писали радянські письменники. Це життя. Але боротьба в такій гібридній війні теж різна. Здавалося б, звичайні канцелярські приладдя, які не мають жодного стосунку до політики. Але, виявляється, навіть через них в окупації можна «партизанити»: «Купили в Маріуполі дитині український щоденник. «Жахатиме» ватних учителів. Подружці мама купила в Донецьку без української символіки, але синьо-жовті, зі смайликами — теж непогано!» — це новини, якими діляться матусі напередодні початку нового навчального року. 

У таких умовах люди відчувають надважливість цих дрібничок. Діти включаються в такий протест, змушені тримати таємницю своєї любові до Батьківщини. Хоч інколи їм дуже важко пояснити деякі речі: «Нам видали підручники сьогодні. Два українською (література та мова). Це третій клас: вони залишили тільки одну годину на тиждень. І ще в усіх книжках заклеєні сторінки з гімном і гербом...» — скаржиться матуся з ­Гор­лівки.

Читайте також: Від Волині до Донбасу

Я не знаю, де їм брати сили, щоб тримати себе в руках. Затуляти собою дітей? Кидатися на амбразуру, як в іншому прикладі «отруйних дрібниць»? «Дитинці з географії задали на карті Донецької області вказати територію днр (орфографія авторська. — Ред.). Я заборонила це робити, малий у сльозах: «Мені поставлять двійку!». Чоловік оскаженів, збирається йти до директора, писати заяву, що ми відмовляємося від вивчення такої х..рні!». У цих випадках я зовсім не спокійна за батьків, але в якомусь сенсі спокійна за дітей, бо навіть під таким жорстким пресингом пропаганди вони матимуть у душі свої рідні дрібниці: жовто-блакитні смайлики чи українські вірші з улюблених книжок. 

Та як зберегти душі тих дітей, які, на жаль, не мають родинного захисту? Бо, бачите, материнське молоко — це все-таки ой як важливо. А зараз у дрібницях на окупованій землі дедалі частіше проступає диявол, викреслює зі шкільних підручників прапор України, підводить на постамент нових псевдогероїв-бандитів, викладає історію, яка заснована на фейках. І з кожним днем окупації він збирає куди більше жертв, яких, напевно, вже ніколи не повернути. 

Новини RedTram

Loading...