Єлизавета Гончарова

Звичка вибухати

13 Жовтня 2017
Чотирнадцять років тому в місті, яке тоді звалося Артемівськ, стали вибухати військові склади, що містилися майже впритул до житлового кварталу. Це були перші такі масштабні вибухи на теренах України.

У місті тоді була паніка, бо одночасно в багатьох будинках посипалося скло, а потім без перерви почалася канонада. Хвилин за десять увімкнули сирену, але це додало ще більше страху: на тлі постійних вибухів ще щось відчайдушно гуло. Щоправда, чули це тільки в деяких районах: грошей на якісний ремонт системи сповіщення тоді, як, до речі, й потім, не вистачало. Я побігла забирати брата зі школи, де дітей то заводили в схованку, то, коли бракувало повітря, виводили на спортивний майданчик, над яким летіли уламки. На щастя, школа була далеко від епіцентру, тому діти не постраждали. А ось інша школа й дитячий садок, які фактично були першими на шляху боєприпасів, що вибухали, зазнали великих руйнувань. Тоді в місті з’явилися перші герої: вчитель фізкультури, який продемонстрував фантастичну реакцію й устиг вивести всіх дітей до овочесховища колишнього колгоспу за лічені секунди до того, як на них мали звалитися тонни скла. Важко навіть уявити, які поранення могли бути в школярів, якби вчитель не зреагував так швидко. У сусідньому дитячому садочку дітки вже готувалися до денного сну, тому персонал висмикував їх із ліжок і напівголих ніс по кілька на одних руках полем — якнайдалі від вибухів. Там нажаханих дітей вивозили маршрутними таксі, які в той час просто стояли на зупинці. По радіо, яке якимось дивом ще працювало в деяких будинках, люди могли почути бодай якусь інформацію. Головне, що діти зі школи та дитячого садочка живі й здорові, перебувають у безпечному місці, бо батьки, божеволіючи на очах, намагаючись прорватися до охопленого полум’ям і вкритого попелом району міста.

Чиатйте також: Калинівка. «Гради» на городах

Мені стали надходити sms від друзів і знайомих на кшталт «На складах почалися вибухи, шукай безпечне місце». Але де шукати його, коли ще три години тому ти жив у спокійному провінційному місті, де бабусі на лавочках тижнями теревенили про найдрібнішу подію... Однак по-справжньому страшно стало, коли мені додзвонилися з Донецька й сказали: «В інтернеті пишуть, що міста вже немає». З міста потяглися колони автівок: люди хапали дітей, документи та втікали. Хтось просто від’їжджав якнайдалі й зупинявся на трасі, звідки було добре видно, як великий феєрверк огортає місто. Автобуси для евакуації з’їжджалися з усієї області. По радіо казали, щоб брали документи й ішли до пунктів евакуації. Але люди, як завжди, відкладали це на крайній випадок. Хто ж знав, що то був наш першій тренінг, який через десять років повторюватиметься зі ще більшим трагізмом... 

Ближче до вечора страх майже минув. Усю ніч ми великою компанією намагалися зварити пельмені на старій електроплитці, бо газ відімкнули: то була друга зона ураження. Мої гості взагалі жили поруч з арсеналом, тому все думали, чи є куди повертатися. А вранці по телебаченню сказали, що все місто евакуювали. Бронетранспортерами. Ми сумно дивилися з восьмого поверху на порожнє місто разом зі ще приблизно 50 тисячами людей, що не помістилися в тих бронетранспортерах...

Потім кілька днів пожежу героїчно тушили еменесники та військові, кілька років шукали винних, знайшовши врешті-решт солдатів, які демонтували залізні конструкції для продажу, використовуючи зварювальний апарат поруч із боєприпасами. А командир військової частини, на території складів якої злетіли в повітря 1700 т снарядів, пошкодивши більш ніж 200 будівель, став керівником місцевої Партії регіонів.

Читайте також: Позаду Вінниця. Доки палатимуть склади?

Ми готувалися до цієї війни. Щоправда, своєрідно. Знешкодив один із найбільших складів із боєприпасами, залишив увесь Схід країни без бойових військових частин, розплодив таких «керівників» і політичних функціонерів, які за наказом хазяїна готові зруйнувати своє рідне місто. Бо зрозуміло, хто готував цю війну. Як і те, чому й зараз вибухають склади зі зброєю. За звичкою. 

Новини RedTram

Loading...