Єлизавета Гончарова

Квінтесенція лицемірства

20 Жовтня 2017
«Ви теж вважаєте, що я менш гідна людина, ніж, наприклад, Сашко? Бо в мене батько підприємець, а в нього мати прибиральниця, а тато алкаш» — це питання змусило замовчати завжди гомінких семикласників, що тільки прочитали вірш Роберта Бернса «Чесна бідність» на уроці зарубіжної літератури.

Я, молода вчителька, намагалася тоді стимулювати учнів до відвертих обговорень, ігноруючи всілякі методички та офіційні підручники. Але аж до такого була не готова... 

Звичайно, я розповіла про історичні умови написання твору, про те, що поділ на бідних і багатих аж ніяк не означає автоматичної індульгенції перших і покарання других, що часи змінилися та інше. І взагалі, що треба оцінювати не людину, а вчинки. Особливо не протиставляти одне одному друзів та однокласників тільки через статки батьків. Але той, який поцікавився, увесь урок дивився на мене, і в його очах питання не зникало. Бо, мабуть, не про все відверто я тоді могла поговорити з підлітками. Як їм сказати, що тоді, між дев’яностими та нульовими, багатими в нас на Донбасі ставали швидко. Щоправда, мертвими теж. А батько того Сашка колись був професійним склодувом на заводі зі сторічною історією, який купили якісь підприємці й просто розібрали на брухт. Більше він нічого робити не міг, тому пив. І як розповісти тому синові підприємця, який насправді був досить розумним і сумлінним учнем, що на неофіційних «педрадах» учителям давали вказівки, кого треба «підтримати», бо батьки в малинових піджаках є членами батьківського комітету та дають на злиденну школу якісь гроші. Тому тоді я просто сказала: «Намагайтеся залишатися людьми. Хоч би які часи — багаті чи бідні — вас спіткали». А що ще я могла тоді їм сказати, вчителька, якій замість зарплати видавали насіння, що його мішками треба було нести в якийсь цех, аби здати на олію...

Я розумію, чому нас досі роздирає суперечність: ми всі хочемо кращого життя, але ненавидимо тих, хто має статки. Бо не віримо, що в нашій країні це можна робити чесно. Особливо в невеличких містах чи селищах, де не дуже багато когось на кшталт айтішників, які одержують велику зарплату, не виходячи з дому. Бо тут усі бачать, на чому ти «піднявся», де схибив, кого обманув. І навіть якщо людина справді власною працею заробляє ці гроші, а не двічі на місяць чекає зарплату й аванс, завжди є привід для роздратування. Бо ніхто не рахуватиме, скільки нервів, часу, здібностей треба для того, щоб організувати бізнес, — більшість волатиме про «звичайного роботягу», який повинен отримувати більше, ніж власник, «який нічого не робить». 

подвійні принципи «совка», коли заздрять, але вголос засуджують, на жаль, міцно засіли в українцях. Тому не дивно, що багато хто забобонно не розповідає про свій успіх, бо точно знає: порадіють одиниці. А для успішного розвитку країни цього дуже бракує

Таке подвійне ставлення в нашому суспільстві є квінтесенцією лицемірства, яке тягнеться ще з радянських часів. Це стосується багатьох сфер життя, не тільки економіки. У День захисника Вітчизни ми купуємо шкарпетки чи дезодоранти чоловікам, які бігли від мобілізації, що аж п’яти виблискували. Ми йдемо голосувати «за стабільність», яка конвертується в гречку, а потім волаємо, що при владі самі пройдисвіти. Ми й далі вимагаємо поваги не за гідно прожите життя, а просто за старість, даємо хабарі для швидшого вирішення справи, але посилаємо прокльони корупціонерам. Кидаємо сміття на вулицях, критикуючи владу, яка погано утримує місто чистим. І, нарешті, бажаючи бути заможними, ми занадто часто не намагаємося щось робити, а закликаємо відібрати та поділити те, що заробили інші. 

Мабуть, тому зараз дуже важко ставити на розвиток економіки як чинник, що гуртує країну. Бо всі прагнуть добробуту, але досі дуже популярна ідея: «щастя — це коли в сусіда корова здохла». Суспільна думка хитається під впливом популістських гасел, постійно розділяючи населення на «тих, кого обібрали», і «тих, хто ніяк не нажереться». І річ не тільки в тому, що справді немає справедливих вироків хабарникам і казнокрадам. Хоча це дуже обурює, особливо на тлі постійного гучного антикорупційного руху в різні боки. Ще гірше, що глибоко в душі багато українців це навіть не засуджують. «А ти що, не робив би так само, якби був на його місці?». І ось ті, хто не на тому теплому місці, роздратовані ще більше: ці подвійні принципи «совка», коли заздрять, але вголос засуджують, на жаль, міцно засіли в українцях. Тому не дивно, що багато хто забобонно не розповідає про свій успіх, бо точно знає: порадіють одиниці. А для успішного розвитку країни цього дуже бракує...

Читайте також: Звичка вибухати

До речі, той школяр, що син бізнесмена, зараз теж має свою справу. Інколи навіть бачу, що він бере участь у різних акціях допомоги, мабуть, теж входить до складу батьківського комітету в школі своїх дітей. Можливо, має плани просунутися до влади, а може, просто хороша людина вийшла. А Сашко, той бідний, із мамою-прибиральницею та питущим татом, десь їздив на заробітки, останнє, що я про нього знаю: працює охоронцем на місцевому заводі, має дружину й доньку. Звичайно, у них були різні умови із самого початку, різні мотивації, різне розуміння життя. Але їх, найімовірніше, об’єднує бажання влаштувати майбутнє своїх дітей щасливим і заможним. А як зробити, щоб на шляху до цього вони не сприймали один одного за ворога, — ось у чому велике державне питання... 

Новини RedTram

Loading...