ОНУХ

Ані додати, ані відняти

22 Жовтня 2017
У своїх статтях я зазвичай вирушаю у світ ідей, викликів сучасності, гарячих тем у ЗМІ та Facebook, але сьогодні буде інакше.

Кожен мій приїзд до Києва ― це жорстке приземлення, щоб не сказати зіткнення з невблаганною дійсністю, яке і дратує, і вчить покори, і не дає забути, що я тут і тепер. Поділюся з вами подіями кількох київських годин, які, наче в лінзі, фокусують і відображують тканину щоденного життя багатомільйонного міста.

У четвер уранці я замовив своє улюблене-нелюбе таксі, що насправді не таксомоторна фірма, а тільки сервіс, який пов’язує тих, хто хоче їхати, з тими, хто має автомобіль, вільний час і готовий довезти їх від пункту А до пункту Б. Такий київський простенький телефонний Uber.

Цього разу приїхав невеличкий джип зі збудженим водієм, що кожним другим словом заявляв, як він ненавидить нас усіх. Ми повернули з Ярославового Валу на вулицю Франка й швиденько доїхали до Міністерства культури, а там цілковитий затор. ­Вулиця, щоправда, із двостороннім рухом, але люди, які дратують мого водія, ставлять машини не тільки на обох тротуарах, а й уздовж бровки, лишаючи вузьку смужку посеред проїзної частини, тож там може протиснутися лише одна машина в одному напрямку, і то заледве. Одне слово, ми немов закорковані, за нами стоять машини, що їдуть згори, а попереду ― ті, які назустріч. Мій водій пророкує, що це може тривати годину, а то й довше, і тут я подаю його цитату: «Жлоби, а водночас дебіли без фантазії!».

Через кілька хвилин я розумію, що, можливо, таксист має слушність і ми, вочевидь, заблоковані надовго. Замість ремствувати на «жлобів і дебілів» я вийшов із машини й пішов до перехрестя з вулицею Хмельницького, де на мить став регулювальником дорожнього руху. Спершу переконав водіїв двох останніх автомобілів: якщо вони не здадуть назад, бо ж мають таку можливість, то, як і всі на заблокованій вулиці, постоять собі з годинку. Потім, ставши серед вулиці Франка, я своїм тілом загородив виїзд із вулиці Хмельницького, спровокувавши лють деяких водіїв найдорожчих марок. Я спокійно й терпляче переконував їх, що чиню так лише в їхніх інтересах і що вони й далі мають шанс кудись доїхати, а не почути по дорозі від мого водія, що вони водночас «і жлоби, і дебіли». Хвилин через 10–15 вулиця була вже тимчасово розблокована, і моє таксі змогло доїхати до перехрестя. Водій із неприхованим подивом потис мені руку й похвалив моє досягнення. Я захистив своє добре ім’я і не опинився серед покручів «жлоба з дебілом».

Багато людей в Україні, як правило, не помічають, що у світі українська й російська — це дві абсолютно різні мови й що знання однієї з них не гарантує розуміння другої

Я їхав до лікарні й мав діяти спокійно та раціонально, але мої незвичайні пригоди ще не скінчилися. Передусім ми не могли знайти лікарні, захованої в будинку, вивіски на якому повідомляли не те, що шукав. Зрештою я добувся до кабінету з ознаками пізньосовєтського стилю, проте із сучасним діагностичним обладнанням. Молода, років 20 із гаком, особа привітала мене гострим запитанням: «Ґод раждєнія?» ― на що я спокійно відреагував: «Вибачте, я не розумію, що ви кажете?» — та почув у відповідь ще голосніше: «Ґод раждєнія?». Це спровокувало в мене несподівану реакцію та бажання влаштувати гру з молодою дамою. Я запитав: «А що таке ґод?». На її обличчі з’явилася гримаса, повідомляючи, що мене можуть визнати за дебіла, а потім я почув дедалі гучніше повторювані слова «ґод, ґод, Ґод», а далі щоразу нестримніше та більшими літерами: «ҐОД, НОВИЙ ҐОД, панімаєтє?». Відповідаю: «ҐОД, ага», склав руки, як до молитви, перехрестився й додав: «ҐОД, Господь ― GOD?».

Тут молода особа, збагнувши, що перед нею справді дебіл, почала розмовляти зі мною на мигах, уживаючи  англійські слова. Коли вона сказала: «Закройтє ґлаза», а за хвилину: «Open eyes», я не послухав її поради й про всяк випадок заплющив очі. Зрештою якось пережив обстеження та сказав на прощання, не знаю, чи то жлобисі, чи то дебілці: «До свіданія». Досвід спілкування з тією молодою особою в київській клініці дав мені змогу зрозуміти, що моя викладена недавно в одній статті концепція української мови як lingua franca в Україні зазнала поважного удару. «Какая lingua franca? Ми здєсь всьо знаєм, понімаєм, і нєт нікакой разніци, как ґаварім: по-русскі ілі по-українскі». Так, це правда, багато людей в Україні, як правило, не помічають, що у світі це дві абсолютно різні мови й що знання однієї з них не гарантує розуміння другої. Для мене це, як і для Штірліца, черговий «матеріал для роздумів».

Читайте також: Не боятися мови

По дорозі додому мені вкотре трапився красномовний водій, але цього разу з чуттям власної гордості та гумору. Коли я розповідав йому про свою пригоду в клініці, він широко всміхнувся й заявив чистою українською мовою: «Я настоящий бандерівець родом зі Львова». А за наступні 15 хвилин виклав найважливіші засади, якими керується в житті. Перша ― шанувати батька-матір, друга ― любити Вітчизну, а третя ― мати одну дружину на все життя.

Ну що ж, ані додати, ані відняти. 

 

Новини RedTram

Loading...