Максим Віхров

Між революцією та популізмом

19 Жовтня 2017
Реляції соціологів викликають розгубленість. Судячи з політичних рейтингів, українці — то народ-дитина, яким легко маніпулюють недотепні популісти.

 Але хіба не українці влаштували дві революції, причому останню почали без політиків і всупереч їм докінчили? Хіба не українці, за даними тих-таки соціологів, одна з найбільш недовірливих націй Європи? Усе так. Але звідки такі рейтинги в наших перестарілих шулерів і самопроголошених месій? Чи, може, боротьба за демократію — справа прогресивної меншини, а народу досить простого патерналістського щастя в міцних обіймах вождя? 

Насправді запит на зміни в суспільстві є. Хай там що кажуть панікери, українцям від Європи потрібні не лише євротури, євробляхи та євровікна. Корупція, бюрократична зарегульованість, неякісна освіта й недоступна медицина, складність ведення бізнесу та інші принади постсовка забембали всіх, окрім вузького прошарку бенефіціарів цього безладу. Навіть заробітчани-східняки дедалі частіше вибирають не Росію, а Польщу, бо мова мовою, але працювати в ЄС комфортніше, ніж там, де «хозяін — барін». Інша річ, що домогтися стійких змін не вдається. І саме від безсилля українці шукають у бюлетенях чергового месію або мріють про наступну революцію.

Читайте також: Під навалою мас

Здається, між людьми, котрі просиджують дивани, чекаючи на вождя-чудотворця, і тими, хто виходить на барикади, нема й бути не може нічого спільного. Але насправді всі вони сподіваються на швидке розв’язання глобальних проблем. Згадаймо ейфорійне піднесення після першого та другого Майданів: гадалося, що Україна змінилася раз і назавжди, що все тепер буде інакше й тому подібне. Так само й диванні «почекуни», голосуючи за чергового месію, сподіваються прокинутися в оновленій, прекрасній країні. Просто революціонери вважають, що для дива треба вчинити подвиг самим, а «почекуни» — що треба правильно проголосувати, а геройствуватиме обраний ними вождь.

західні демократії, які ми ставимо собі за взірець, тримаються не на подвигах і героях, а на розвинених суспільних інститутах, котрі забезпечують стійкі зміни та страхують від регресу

Утім, розчарування невідворотні, бо західні демократії, які ми ставимо собі за взірець, тримаються не на подвигах і героях, а на розвинених суспільних інститутах, котрі забезпечують стійкі зміни та страхують від регресу. І от із цим в Україні величезна халепа. Після Майдану ми звикли говорити про міць нашого громадянського суспільства, але підстав для цього замало. Так, на Майдані українці продемонстрували вищий пілотаж громадянської самоорганізації, а потім розгорнули волонтерський рух, який частково замінив собою дезорганізовані держструктури. Однак якщо в Україні волонтерством займається приблизно 15% населення, то в США, Англії та Австралії понад 30%, а в Канаді — 44% (і це в мирний час!).
Незважаючи на героїчні приклади, загальний рівень громадянського суспільства в Україні досить низький, за оцінками Агентства США з міжнародного розвитку, — на «трієчку». Тому не слід дивуватися, що зібрати революційну «сотню» в Україні буває простіше, ніж організувати ОСББ. Про партбудівництво краще не згадувати взагалі. Так, українці — гіперполітизована нація. Самих лише партій ми нареєстрували понад 350. Але скільки в нашій політиці партій, збудованих знизу, котрі мають визначену програму, реальне масове членство й працюють із громадянами не лише в передвиборчий період?.. Виходить, що за 26 років незалежності українці навчилися робити революції, але не опанували базових механізмів керування країною.

Це сумно, але закономірно. Бо в країнах із розвиненою демокра­тією та демократія формувалася й шліфувалася століттями, стаючи не новацією, а традицією. А в нас тим часом не було навіть держави, не те що парламенту. «Самостійна Україна» Міхновського, «Листи до братів-хліборобів» Липинського, «Націократія» Сціборського — кращі взірці нашої державницької думки були написані тими, кому не пощастило побувати державниками. Тому в незалежність українці ввійшли з вельми специфічним історичним багажем: ми краще за багатьох знали, як партизанити, бунтувати в концтаборах, організовувати підпілля, але звичайні демократичні практики мусили вивчати майже з нуля. І саме через це ми постійно зазнаємо поразки від тих, хто будує в Україні бананову олігархічну республіку. 

Читайте також: Погана школа

Ніщо так не заохочує чекати дива, як поєднання власної безпорадності й прагнення змін. Звідси й беруться шокуючі рейтинги шарлатанів, щорічні заклики до нового Майдану та інші приводи хапатися за голову. Тому боротися з популізмом потрібно, але марно: раби не перестануть виглядати Мойсея, доки не побачать ефективнішого способу змінити своє становище. І показати їм цей спосіб — завдання тієї активної меншини, котра перша спалахує революційним ентузіазмом. Можливо, робити революції ще доведеться, але зараз на часі будувати не барикади, а демократичні інституції, без яких пропадає все, здобуте на барикадах, і без яких не з’явиться нічого, що зазвичай обіцяють популісти.

Звичайно, війна — не найкращий час для розбудови демократії: такі речі краще робити в спокої, неквапом, а не під залпами «Градів». Але сприятливі умови — це також диво, яке трапляється в історії навіть рідше, ніж об’явлення пророків. Та й на кого нам ображатися? Легкого життя українцям ніхто не обіцяв. 

 

Новини RedTram

Loading...