Максим Нестелєєв

Біля Нобеля

21 Жовтня 2017
Уже оголосили всіх цьогорічних лауреатів Нобелівської премії. Це факт. Ми українці, і нас не дуже знають у світі. Це теж факт, хоч і сумний. Бо, наприклад, того Нобеля в нас немає. Але ми завжди десь поруч із ним. Завжди біля. І можемо написати цілі списки номінантів чи тих, кого несправедливо обійшли, забули, не встигли, випередили, недодали чи дали, не вказавши на українське коріння.

Тут серед «ненаших наших» перед ведуть бактеріолог та імунолог Ілля Мечников (премія 1906 року), який народився на Харківщині; мікробіолог Зельман Ваксман (1952) із Вінниччини; хімік Роалд Сафран-Гоффманн (1981) зі Львівщини й економіст Семен-Саймон Кузнець (1971) із нині білоруського Пінська, який раніше входив до складу України.

Серед письменників найчастіше згадують лауреата 1966 року Шмуеля Йосипа Аґнона, який народився на Тернопільщині, та нещодавню лауреатку Світлану Алексієвич, яка народилась у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). А коли запрагнути втерти носа сусідам, то завжди можна їм нагадати, що Іван Бунін (премія 1933 року) народився на Східній Слобожанщині, у місті Воронеж, а Михайло Шолохов (1965) — на козацькій Ростовщині. Мати Олександра Сол­женіцина (1970) — українка, так само як і матір Шолохова. Батьки Бориса Пастернака (який одержав Нобеля 1958‑го) — уродженці Одеси. І хай там як останнім часом у РФ записували в «імперці» Йосипа Бродського (1987), але очевидно, що емігрант із таким ім’ям-прізвищем та американським громадянством є росіянином лише по факту мови та завдяки ксенофобському віршу «На незалежність України».
Звісно, пошуки всіх кровних і крайніх (від слова «край») зв’язків серед лауреатів за всі роки — це осібне національне збочення, яке в українських реаліях найчастіше називають комплексом меншовартості, а якщо простіше, зрадою та ганьбою. 

можемо принаймні пишатися, що книжки двох лауреатів (економіста Річарда Талора і романіста Кадзуо Ішіґуро) у нас переклали до того, як їм цю премію дали. Таке на наших теренах справді трапляється нечасто

Проте це має глибше психологічне пояснення, пов’язане з роздвоєнням української душі на тих, у кого «хата скраю», та тих, хто «хоч куди козак», або на «моголів» і «слав’ян», за Тарасом Шевченком. Ми народ, що задовго був за крок від перемоги й від знищення, від довічної бездержавності й омріяної держави. Ми нація біля, поруч і за мить до становлення, визнання і Нобеля. Можливо, та премія не така важлива для науковця, що понад усе переймається своїми відкриттями, чи для геніального автора, який передусім хоче, щоб його почули свої краяни. Та як-не-як премія — це нерідко нанесення раніше невідомої країни на мапу світової історії, привернення уваги до тих, про кого варто знати.

Беззаперечно, наша література багата на авторів, які заслуговували на Нобеля, однак не варто забувати, що незалежна держава Україна існує лише 26 років і формально до 1991-го лауреатів ніхто не записав би українцями. А втім, досі циркулюють історії про те, як цю премію збиралися дати Іванові Франку, Уласові Самчуку, Павлові Тичині чи Миколі Бажану. Щодо Василя Стуса, кандидатуру якого на Заході нібито активно підтримував Генріх Белль, теж було багато суперечок, але ще в давнішій статті Вахтанг Кіпіані все це обґрунтовано спростував. 

Читайте також: Шлях до мрії завдовжки 40 років

Проте Нобелівський комітет відкриває архіви з офіційними номінантами лише через півстоліття після дати вручення, тож ще можна якийсь час вибудовувати нові гіпотези й постфактум дорікати Шведській академії тим, що вона вкотре обрала ідеологію чи кон’юнктуру, а не нашого генія.
Цікавіше те, кого в нинішній Україні можна назвати імовірними нобеліантами серед митців слова. Серед найчастіше згадуваних Ліна Костенко, Оксана Забужко та Сергій Жадан. Проте дехто впевнений, що «за гамбурзьким рахунком» треба давати Валерію Шевчукові, а хтось пропонує за всі досягнення видати Нобеля Іванові Драчу, хоча кажуть так переважно ті, хто раніше казав те саме про Бориса Олійника.

Цьогоріч Нобеля урочисто вручатимуть 9 грудня, але, щоб не гаяти часу на вишуковування українців там, де їх немає, можемо принаймні пишатися, що книжки двох лауреатів (економіста Річарда Талора і романіста Кадзуо Ішіґуро) у нас переклали до того, як їм цю премію дали. Таке на наших теренах справді трапляється нечасто. Зрозуміло, що це не наш Нобель, але ми вже поруч, ми біля. Нобелю, начувайся! 

Новини RedTram

Loading...