Юрій Макаров

Крізь московський окуляр

27 Жовтня 2017
Цей матеріал у свіжому The Washington Post я читав із якимось незрозумілим полегшенням: про російсько-українську війну, про її коріння в імперській історії й про стан мізків кремлівського керівництва написано так, ніби автор чув наші щоденні розмови й висловив екстракт наших думок та емоцій, стиснувши їх до розміру півшпальти, а в іноземній пресі це трапляється не щодня.

Повертаюся до початку статті, щоб побачити ім’я… Енн Еппл­бом! Одна з найсумлінніших дослідниць СРСР, авторка книжки про ГУЛАГ, пулітцерівська лауреатка… З таким бекграундом нічого дивного, що вона адекватно відчуває й викладає поточні події, але це нетиповий експерт. 
Енн Епплбом, Тімоті Снайдер, Едвард Лукас (до речі, постійний автор Тижня) — не кожне видання може собі дозволити залучати авторів такого рівня компетенції, тим паче їх обмаль. Більшість західних дописувачів на теми України взагалі й української війни зокрема або повторюють абеткові істини, або припускаються комічних помилок, і то не випадковість, а прикра закономірність. Можливо, це стосується лише журналістів, а професіонали іншого ступеня відповідальності — дипломати, розвідники — знаються на наших проблемах краще?

Ми схильні переоцінювати невідоме. Як працює загалом інститут фахівців з іноземних справ, особливо країн «не першого світу», темпераментно розповів кілька років тому російський публіцист (і палеонтолог!) Кірілл Єськов у своїй широковідомій статті «ЦРУ як міфологема». Там багато смаколиків і, зокрема, посилання на ветерана ЦРУ Роберта Байєра, який стверджував, що на початку іракської кампанії (тобто стратегічного зовнішньополітичного й військового пріоритету США № 1) у цієї поважної розвідувальної установи в Іраку не було жодного впровадженого агента, що з-поміж співробітників Ленґлі, які курирували воєнну операцію, жоден не розмовляв арабською й навіть не був на Близькому Сході, а в Багдадській резидентурі працювало 400 осіб, які ніколи не покидали території посольства… 

Більшість західних дописувачів на теми України взагалі й української війни зокрема або повторюють абеткові істини, або припускаються комічних помилок, і то не випадковість, а прикра закономірність

Припустімо, це ексцес, але не випадковий. Звідки беруться експерти? Загалом з університетів, де вони вивчають ту чи іншу країну. Так от, фахівці з України, як і решти пострадянських країн, — це здебільшого або русисти, тобто колишні студенти, які спеціалізувалися на російській мові, літературі, історії, або просто росіяни-емігранти. Інформацією вони живляться переважно з російських видань (відкриті джерела — важливий інструмент, але за такої частки пропаганди він може збивати з пантелику загартованих аналітиків). Інакше кажучи, їхній погляд на події в регіоні визначається російською оптикою, точка відліку для них — Москва.

До цього слід додати зрозумілі сентименти: хто ж не любить свій фах! Кафедри славістики західних університетів (можливо, не всіх, але багатьох, принаймні тих, які мені відомі) просякнуті слабкістю до бєрьозок — матрьошок — Євґєнія Онєґіна — Окуджави й гостинного захвату, з яким зустрічали посланців вільного світу на московських кухнях у той час, коли нинішні визнані спеціалісти були ще студентами-практикантами.

За наявних правил американські та європейські виші в підготовці професіоналів керуються модою на ту чи іншу країну. Хто на який курс записався, той і вийде за п’ять років на ринок праці. Україна донедавна не була «модною» країною. Є лічені центри, які досліджують саме нас, і голосу їхніх представників наразі не чути серед тих, хто визначає громадську думку. Звідси й кумедні прогнози, звідси й статті в пресі або звіти поважних мозкових центрів, у яких розповідають жахливчики про «український націоналізм», «громадянську війну», «failed state», дивні оцінки різних політичних сил та окремих лідерів, а також абсолютне нерозуміння природи наших бід, зокрема корупції, тіньової економіки, залежностей всередині політикуму.

Читайте також: Критична візія Росії

Звісно, проблема ще й у браку інформації. Експерти працюють із фактами й цифрами, а їх десь треба брати. Мій колега й товариш Євген Степаненко торік потрапив до Палати громад британського парламенту. Він показав свій документальний фільм «Дебальцеве» й відповів на запитання щиро зацікавлених депутатів. Зважаючи на характер тих запитань, політики чули більшість простих і зрозумілих для всіх нас речей буквально вперше. Зазирнув на імпрезу й міністр закордонних справ Сполученого Королівства Боріс Джонсон. І згодом під час візиту до Києва він особисто наполіг на тому, щоб відвідати столичну піцерію Veterano, яку відкрили колишні бійці АТО.

Робота на репутацію — гра вдовгу. Ми не можемо собі дозволити витрачати на піар стільки, скільки це робить Кремль. Можливо, почати зі стипендій для іноземних студентів десь у Могилянці чи УКУ? Років за 20 матимемо результат. 

Новини RedTram

Loading...