ОНУХ

Музей?

21 Листопада 2017
Я уважно стежу за дискусією про створення в Україні музею сучасного мистецтва. Відбуваються більш-менш формальні зустрічі, починаючи від круглих столів і закінчуючи обміном думками на інтернет-форумах. Це тішить, бо питання про такий музей має довгу, щонайменше двадцятирічну, історію, але відповіді поки що бракує.

Слухаючи різні голоси, потихень­­ку доходжу висновку, що, можливо, питання, чому в Україні немає державного музею сучасного мистецтва, якщо не хибне, то неправильно поставлене. Я радше схильний сформулювати його провокаційно: чи в Україні загалом потрібен музей сучасного мистецтва? Перш ніж рушати з місця, годилося б відповісти на багато істотних запитань. Що таке сучасне мистецтво в історичній перспективі? Чим є сьогодні сучасне мистецтво? Як воно виявляється і чи музей (який музей?) є найкращою формою для демонстрації його феноменів? Кому й навіщо може бути потрібен музей сучасного мистецтва? Служити державі? Суспільству загалом? Мистецьким середовищам? Бізнесовим середовищам? Якщо відповідь на них ствердна, йдемо далі. Який музей? Державний, громадський чи приватний? І що ці терміни можуть означати? Вже кілька наведених вище фраз доводять, що начебто досить банальне й технічне запитання, чому в Україні немає державного музею сучасного мистецтва, провокує наступне, немов у російській матрьошці, де, відкривши одну, бачимо й другу.

Якщо ви сподіваєтеся знайти в цій короткій статті відповіді, мушу розчарувати. На більшість із них немає виразної, а тим паче простої відповіді з кількох речень, тож натомість хочу поділитися рефлексіями, які перебувають немов на полях головного запитання. Отже, я щоразу більше відчуваю, що ми живемо в часи чергового своєрідного міжкоролів’я, коли один цивілізаційний устрій вичерпує свої життєві сили, а другий досі є тільки призвісткою, а не реальністю. Соціологи назвали б цей стан зміною обов’язкової моделі. Щось на наших очах руйнується й розпадається, а нове, наче первоцвіт, з’являється то тут, то там. Досі чіткі уявлення розмиваються, і ми в дедалі швидшому темпі мчимо в незнане. Консерватори вважають, що руйнуються підмурки європейської цивілізації, ліберали звинувачують у відчутній кризі невдячних і, що там довго думати, простакуватих неолібералів, а радикали всіх мастей пропонують, як і завжди, прості рецепти на складні виклики.

Питання про потребу створити в Україні музей сучасного мистецтва видається не так передчасним, як запізнілим. Виклики, які ставить перед нами дійсність, перебувають на зовсім іншому рівні складності

Величезний технологічний поступ лише додає додаткового виміру й без того непростій ситуації. Поняття втрачають свою ясність, зрозумілі терміни перестають описувати світ так, як ми звикли бачити його відповідно до наших знань і досвіду. Уявлення про державу зазнає чергової реконструкції чи радше деструкції, і геть усім оголошують, що народна держава ― це лише історичний рудимент. Навіть стверджують, що Канада ― перший справжній постнародний державний організм. Щоразу частіше утверджують постулат відкидання уявлень про чоловіка та жінку й заміни їх уявленням про особу. Одне слово, Воно замість Вона і Він. Культурна революція (контрреволюція?) у версії Трампа збурює американський статус-кво, і дедалі частіше лунає думка, що мине не один і не два, а десятки років, поки ми вибудуємо якийсь розумний суспільний консенсус. Мистецтво, яке починаючи від часів Дюшана стало перейматися собою, а водночас і сумніватися в собі, інакше кажучи, рубати гілку, на якій сиділи митці, дійшло точки, коли навіть найпалкіші апологети змушені визнати, що король голий, а якщо сказати правду, давно вже перестав бути королем.

Арабські шейхи тринькають багатства й задля своєї марної слави копіюють європейські символи, відкриваючи, наприклад, в Абу-Дабі філію паризького Лувру. А Дубайський фонд культури (Dubai Culture & Arts Authority), яким керує донька шейха Латіфа аль-Мактум, дає щороку мільярд доларів на закупівлю сучасного мистецтва на аукціонах у Нью-Йорку, Лондоні чи Цюриху. І залучає при цьому до праці колишніх директорів, кураторів та експертів найпрестижніших музеїв і галерей усього світу, що за належну плату стимулюють гігантський цирк, званий світом сучасного мистецтва, який, по суті, становить масштабну фінансову операцію. Про «суспільний» аспект тих дій ніхто навіть не згадує.
Скандал навколо останньої виставки «Documenta» (експонованої водночас у Каселі та Афінах), найбільшої у світі періодичної презентації сучасного мистецтва, дав змогу багатьом усвідомити глибоку інституційну кризу в ньому й  відчутну кризу самого феномену, відомого нам як сучасне мистецтво.

Читайте також: Мистецтво в шахтах. Яким був Рурський трієнале-2017

Поки що ми перебуваємо в чорній дірі й нам важко побачити зелене світло. Це погано, але перед нами постають надія і шанс відскочити від дна, куди ми впали з власної волі й завдяки своїм зусиллям.

Питання про потребу створити в Україні музей сучасного мистецтва видається не так передчасним, як запізнілим. Виклики, які ставить перед нами дійсність, перебувають на зовсім іншому рівні складності, тож, якщо ми не почнемо якнайшвидше розмовляти про них, може виявитися, що нам доведеться жити в музеї. І вже не матиме значення, той музей історичний чи сучасний, державний чи громадський. 

Новини RedTram

Loading...