Єлизавета Гончарова

Із чого починається гідність

16 Листопада 2017
Повага до людини починається з дрібниць, які часто закарбовуються в підсвідомості ще з дитинства. І потім дуже важко погодитися, що чиїсь незрозумілі тобі потреби можуть бути важливими, бо тебе теж ніхто ніколи не питав.

Свою невелику цінність для людства починаєш ще зовсім несвідомо відчувати, коли тебе залишають у візочку біля невеликого магазину, бо затягти на сходи твій перший засіб пересування матусі не під силу, а нести тебе й валізи з харчами дуже незручно. Ти кричиш від страху, бо залишитися на самоті у великому світі справжній стрес. І тоді вперше отримуєш сигнал: хто ти такий, щоб тобі було зручно. Потім привчаєшся задовольняти свої фізіологічні потреби у всіх на очах, бо в дитячому садочку, а потім і в школі в туалетах немає навіть перегородок. Чи терпимеш до кінця уроків, тому що просто не можеш робити це в присутності сторонніх. І навіть якщо в школі починають дорогий ремонт, який зараз називають «євро», призначають її «опорною» та обіцяють, що тепер усе буде так, як «за кордоном», туалети там усе одно залишають звичними, без кабінок.

«То це ви ще не бачили вуличних туалетів у селах», — реагує спільнота на обурення батьків маріупольської школи, де після капітального ремонту вбиральні навіть для старшокласників лишилися загальними. До речі, саме таку картину бачила і я напередодні «аврального» відкриття опорної школи в Часовому Яру. Хоча директорка казала, що згодом кабінки все ж таки встановлять, але була здивована, чому я запитую, бо ж туалет функціонує, врешті-решт. Звичка задовольнятися малим, не помічаючи, що це принижує гідність людини, змінюється дуже важко.

Чиатйте також: Хто оплатить тепло у Донецьку?

Справді, жахіття брудних, холодних і небезпечних вбиралень на вулиці переплюнути важко. Але злидні не є виправданням навіть у цьому випадку: зазвичай у школах зроблений який-такий комп’ютерний клас, встановлені пластикові вікна, принаймні в кабінеті директора. Просто дорослі не бачать проблеми в тому, що місце, яке за визначенням має бути інтимним, часто стає страхіттям для маленької людини, місцем дрібних пограбувань, насмішок, знущань, джерелом комплексів і психологічних трагедій. Вони і зараз витрачають величезні гроші на капітальний ремонт закладів для дітей, але вбиральні вперто роблять за старими зразками, що були дуже зручними для підготовки молодшого покоління до тюремної параші. Вважаєте, я перебільшую? Просто спитайте у своїх дітей, до чого їм було найважче звикнути, наприклад, у таборі відпочинку.

Такі дрібниці виховують у нас зверхнє ставлення не тільки до своєї гідності, а й до життя взагалі. Я була вражена, коли на запитання, чи є в церкві пандус, щоб людина на візочку мала змогу заїхати помолитися, почула: нехай когось попросить, щоб занесли. Коли стала пояснювати, що для людини принизливо хапати за руки перехожих і вмовляти занести на сходи, дуже набожна людина відповіла: та це гординя!..

Ми не дозволяємо мати гідність ані іншим, ані собі, бо просто вважаємо бажання її мати гріхом, вередуванням, примхами. Звикли, що інакше не буває. Наприклад, нещодавно в міському парку Бахмута замінили асфальтне покриття, поклали нові бордюри. Але зробили це так, що з жодної алеї не можна з’їхати візочком, а людям похилого віку навіть просто зійти. Місцеві активісти й журналісти стали шукати причини порушення, але з’ясувалося, що навіть у проектній документації не було з’їздів, які прописані як обов’язкові. Тільки після того, як активісти здійняли галас, з’їзди поробили і в парку, і в інших місцях, де ремонтували тротуари.

Чиатйте також: Квінтесенція лицемірства

Що це? Бажання не витрачати зайвих грошей (які можна покласти собі в кишеню), незнання законів, злочинне недбальство? Думаю, все разом. Але ментально, як і у випадку туалетів без кабінок, внутрішнє здивування: чим вони взагалі не задоволені, тротуари ж функціонують?!

Можливо, комусь здається, що ці дрібниці не варті уваги: у нас, особливо під час війни, порушення прав людини призводить до більш трагічних і тривалих наслідків. Але я впевнена, що про все це треба говорити хоча б для того, щоб люди зрозуміли: то не норма! До речі, один із підрядчиків, який переробляв з’їзди, був зворушений до сліз, коли приймати його роботу приїхала третьокласниця Олександра, яка за станом здоров’я змушена пересуватися на візку. Побачивши, як дівчинка бореться з кожним метром дороги, щодня пробираючись до школи, він пообіцяв, що тепер особисто стежитиме за дотриманням норм у будь-якому місті чи селищі. Бо раніше просто не замислювався, наскільки це важливо. Тож замислюймося... 

Новини RedTram

Loading...