Максим Віхров

Ризикована демократія

11 Грудня 2017
Найближчі вибори відбудуться лише у 2019-му, але перегони де-факто вже тривають, і наступного року буде ще «веселіше». Бо щойно політологи закінчили препарувати президентський рейтинг одного популярного співака, як партію зареєстрував один відомий комік. А чом би й ні? Враховуючи невибагливість нашого виборця, як мінімум депутатський мандат йому гарантований. Та що комік — за бажання та достатніх ресурсів до Верховної Ради можна завести кого завгодно…

Насправді вибори існують зовсім не для того, щоб обирати найкращих. Механізмом пошуку правильних рішень демократія ніколи не була, не є і бути не може. Вважати її такою просто абсурдно. Народ є джерелом влади, але влада й компетентність — різні речі. Там, де треба встановити істину, наприклад в експериментальній науці, апелюють не до волі більшості, а до об’єктивних фактів. Кандидатів на якусь посаду також добирають не голосуванням, а за певними фаховими якостями. Однак у суспільному житті правильність ухваленого рішення — це не єдиний і навіть не найважливіший критерій. Істина істиною, але набагато важливіше, щоб із рішенням погодилися всі, кого воно стосується. Саме для цього демократія артикулює волю більшості й спонукає незгодну меншість її прийняти, а через кілька років дає можливість проголосувати знову. Виборцям властиво помилятися, але лише такий механізм здатен убезпечити суспільство від постійних внутрішніх війн, які обходяться країнам дорожче, ніж будь-які електоральні помилки.

Противники демократії можуть навести приклад Венесуели, яку демократично обрані Уґо Чавес і Ніколас Мадуро поставили на межу економічного колапсу. Ніде правди діти: довіра до лівих популістів обійдеться венесуельцям дуже дорого. Але навряд чи дорожче, ніж сім громадянських війн, які роздирали Венесуелу в ХІХ столітті, та незліченні перевороти, що лихоманили її протягом ХХ століття.  

Тому ризики, які приховує в собі демократія, — це не що інше, як плата за відносний громадянський мир. Так, іноді вона може бути досить високою, але тут українці нічим не гірші й не кращі за інші народи. Протиставляти «наївних і дурнуватих» українців «вдумливим і виваженим» європейцям просто некоректно, бо західний світ уражений популізмом не менше, ніж Україна. Наша проблема в іншому: у відсутності інституційних запобіжників, що допомагають пом’якшити можливі наслідки електоральних помилок.

Виборцям властиво помилятися, але лише такий механізм здатен убезпечити суспільство від постійних внутрішніх війн, які обходяться країнам дорожче, ніж будь-які електоральні помилки

Після перемоги Дональда Трампа алармістські прогнози не справдилися, бо в Штатах президент стриножений системою стримувань і противаг. І працює вона дуже ефективно. Приміром, у січні 2017‑го Трамп підписав жорсткий антиіммігрантський указ. Президента відразу піддали критиці, а очільниця Департаменту юстиції США Саллі Єйтс заявила, що не захищатиме того указу в суді. Її швидко відправили у відставку, але коліщата системи вже закрутилися. Буквально за тиждень дію скандального документа призупинив Федеральний суд у Сієтлі, й домогтися перегляду цього рішення Адміністрації президента не вдалося. Трамп спробував видати ще один указ аналогічного змісту, але його також заблокував суд, тепер уже на Гаваях. Третю, пом’якшену його версію не пропустив суд у штаті Меріленд. І лише в листопаді 2017-го суд у Сан-Франциско дозволив увести в дію деякі положення президентського указу, котрі не суперечать Конституції США.   

Окрім судів стримувати американського президента може Конгрес, який має повноваження анулювати його укази. Президент наділений правом ветувати це рішення, проте вето долається двома третинами голосів конгресменів і сенаторів. Та й американський істеблішмент за потреби може чинити спротив рішенням президента. Наприклад, після радикальних висловлювань Трампа про можливість «повного знищення» Північної Кореї голова Стратегічного командування Збройних сил США генерал Джон Гайтен, відповідальний за атомний арсенал, прямо заявив: «Що може статись, якщо мова піде про щось незаконне? Тоді я скажу: пане президенте, це незаконно». Та навіть якщо не скаже, процедура доступу до «червоної кнопки» цілковито виключає свавілля президента.

А що ми маємо в Україні? Незалежний та об’єктивний суд? Прискіпливу Генпрокуратуру? Принциповий парламент? Система стримувань і противаг у нас номінально існує і, якщо вірити оптимістам, навіть подає ознаки функціонування. Але за такої кількості дірок та струхлих елементів у її надійність важко повірити. І це загрожує Україні набагато більше, ніж найекзотичніші забаганки наших виборців. Кров на Євромайдані пролилася не тому, що у 2012-му частина українців помилилася у виборі, а тому, що в критичний момент система інституційних запобіжників не спрацювала й у руках купки обмежених, жорстоких і наляканих людей опинилася вся повнота влади. Відтоді, кажуть, багато що змінилося, але віриться в це важко. А отже, вибори можуть мати несподівані наслідки. Але то проблеми не демократії, а нашої державності.

Новини RedTram

Loading...