Алла Лазарева

“Поки триває війна”...

21 Грудня 2017
20 грудня Василю Сліпакові виповнилося б 43 роки.

Його ім”ям називають школи та культурні заклади, сквери та вулиці, про його долю вже відзнято два документальні фільми та пишуться книжки. І це — лише початок. Український Пантеон набув в особі Василя Сліпака, соліста Паризької опери, добровольця російсько-української війни не просто Героя України — символ. Рідні та близькі в ту чорну середу 29 червня 2016 року втратили брата, сина, друга та мусять, як уміють, зживатися із порожнечею, до якої насправді нереально звикнути.

“Василь був талановитим, харизматичним, щедрим, яскравим”, -  згадує соліст паризької опери Сергій Стільмаченко, виступаючи на благочинному вечорі, зорганізованому друзями Василя. Обидва співаки приїхали до Франції приблизно водночас, років з двадцять тому. Тоді ж і потоваришували. Обидвоє з України, обидвоє здобули визнання на сценах західних театрів, обидвоє вийшли на Майдан, що став збиратися у Парижі водночас із українським, у листопаді 2013 — лютому 2014 року.

“Поки триває війна, ми не зупинимося,” - процитував Сергій Стільмаченко обіцянку Василя, яку той не раз промовляв у своїх інтерв’ю та на мітингах. Сергій належить до тих, кого не відпускає пам’ять про друга. Одні організовують доброчинні заходи, інші запрошують на канікули дітей полеглих українських воїнів, треті збирають на надсилають новорічні подарунки дітям захисників України... Все це свого часу ставив до дії у Парижі Василь Сліпак. “Коли збираю посилки дітям, відчуваю, ніби Василь з нами, отут, на волонтерському складі,” - каже Оксана - одна з тих, хто долучився до допомоги війську з перших днів війни. Ми заварюємо чай за Василевим рецептом, тримаємо хліб у холодильнику, як навчив Василь,  а сало з морозилки, змовницьки переглядаючись, називаємо морозивом. Що б там не казали містики з прагматиками, відпускати друзів, коли вони відходять у вічність, неймовірно важко.

Читайте також: Пам’яті Друга

Василь Сліпак вмів об’єднувати, гуртувати, надихати на добрі справи. За типом особистості, він безперечно належить до тої української артистократії духу, що першою стає під прапори в непевні часи. Кар’єра, гроші, слава, - всі ці визначальні для переважної більшості мотиватори не були для нього найпершим стимулом. Він не шукав математичної віддачі від своїх дій, віддавав легко, щедро, весело. Часом на останні гроші, не вагаючись, купував однострої хлопцям, яких не знав, як звати. Не був обачливим та не економив “про чорний день”.

Коли людина відходить, залишається пам’ять. Та, яку плекають рідні та близькі. Обраним дано залишити по собі справу та творчий доробок, ще меншому колу випадає, бодай на крапельку, змінити світ. “Василь став першим добровольцем, якого нагородили золотою зіркою Героя, - каже його брат Орест. - Після його загибелі добровольців почали активно легалізувати, залучати на контракт, надавати їм статус учасників бойових дій.”

“Я не знаю, що мене чекає”, - двічі зауважив Василь, у різних розмовах, перед останньою поїздкою на фронт. В останні тижні, завжди веселий та уважний до інших, ходив трохи зажуреним, ніби відстороненим від тої реальності, в якій фізично перебував. Передчував свою долю? Знав про щось, чим не побажав ділитися з друзями? Або ж, після двох перших поїздок на передову, об’єктивно оцінював ризики, що чатують на всіх, хто потрапляє на “нуль?

Василь не терпів фальші — не лише у музиці. Не любив пафосу, сміявся з самозакоханих, пихатих людей, котрі найбільше переймаються враженням, що справляють на інших. Десь в душі він, звичайно ж, знав собі ціну, — і на українському й на міжнародному рівні. Але ніколи не хизувався ані талантом, ані популярністю. Був простим у спілкуванні, навіть скромним, чутливим до чужого горя. “Це тепер наші діти”, - казав, збираючи посилки на Миколая для дітей загиблих бійців. Чудово знаходив мову з підлітками, котрі приїздили, на запрошення створеного Василем “Українського братства” на відпочинок до Франції.

Дивитись також: Василь Сліпак. Фотогалерея

“Якби ти мала можливість оживити когось, але — тільки одну людину, ти про кого б попросила?” - спитала в мами дванадцятирічна дівчинка. Діти люблять ставити дорослих у глухий кут. “Мабуть, дідуся,” - невпевнено відповіла жінка. “А я б — тільки Василя! - упевнено промовило дівча. - Не лише тому, що він загинув молодим й багато не встиг. Розумієш, він був особливим. Він мав би жити”.

Дітям легше — вони вміють існувати водночас у кількох реальностях. Дорослі ж знають, що з кращих світів нікого не випросиш і не виплачеш. Доля прихильна лише до обраних: вони залишають по собі справу, яку друзі та однодумці можуть продовжувати, згадуючи того, хто стояв при витоках.

 

Новини RedTram

Loading...