Алла Лазарева

Паризька барикада України

1 Лютого 2018
«Ми можемо робити концерти на підтримку наших бійців лише тут, в Українському культурному центрі!» — переконував Василь Сліпак молоденьку студентку-піаністку, яка мріяла про більші сцени, ширшу аудиторію, гучніші оплески. Молодість прагне слави, визнання, горизонтів. Василь хотів максимально допомогти фронту. Спочатку регулярною матеріальною підтримкою. Потім особистою участю. Власне, славу й оплески він уже мав, та ставився до них спокійно, без ажіотажу.

«Концерти — то інструмент, а мета — кошти для тих, хто боронить Україну від загарбника», — пояснював він активістам «Музичної сотні» свою стратегію. Українські музиканти, яких Василю вдалося згуртувати в Парижі для благодійних концертів у січні 2015 року, мали кожен свій рівень політичної свідомості. Більшість відчувала потребу, навіть обов’язок підтримати тих, хто мерз в окопах у подертих джинсах і сумнівної якості кросівках. Дехто, декларуючи любов до Батьківщини, не забував про кар’єрні інтереси. Врешті, як скрізь у світі. «Мистецтво требує жерти», — роздратовано коментував Василь неперебірливість у сценах деяких своїх колег. Але про мистецтво поза політикою трохи згодом.

Василь Сліпак мав унікальну здатність об’єднувати людей. Зовсім різних, таких несхожих між собою, що здавалося, якби не війна, то вони, мабуть, ніколи й не опинилися б під єдиним дахом, за спільною справою. Умів створювати атмосферу, у якій нудне робилося весело, ніби саме собою.

 

«Лише на своїй, українській території ми можемо відверто анонсувати, що збираємо кошти на потреби фронту, — пояснював власний вибір сцени тим, хто підказував інші варіанти. — Будь-яка французька церква або концертний зал має право не погодитися на підтримку іноземної армії». Сказати одне й зробити інше в тому, що стосувалося фінансової звітності, було для Василя абсолютно неприпустимим.

 

Читайте також: Безсмертний П’єро. У Львові відбувся музичний марафон пам’яті Василя Сліпака


Маленький майданчик української комунікації в Парижі... Інформаційна війна, як кожна інша, потребує укріплень. Особливо коли по тобі вже стріляють. Щоправда, скільки існує Центр, стільки не припиняються розмови, що краще його приватизувати або продати та купити інший, дешевший, в альтернативному місці. Будинок у дорогому кварталі, що давніше належав Алену Делону, роками не дає спокійно спати численним спритникам. Таким війна як матір рідна. Чи переможе державницький підхід на київських пагорбах, дізнаємося дуже скоро. А поки що французькі українці збирають підписи за збереження Центру та надання йому імені оперного співака й загиблого добровольця російсько-української війни Василя Сліпака.

 

Важливо, щоб голос України в Парижі лунав і надалі. Не ті часи, щоб дозволити собі паузу в комунікації, хоч би які пристойні приводи використовувало чиновництво

 

Париж для України завжди був складним, але й знаковим містом, за присутність у якому варто боротися. Тут дістав притулок син автора першої української Конституції, дипломат при французькому королі Людовику XV Григір Орлик, тут загинув головний отаман військ УНР Симон Петлюра. У Парижі зупинялася й писала романи Марко Вовчок, творила та померла Марія Башкірцева, тут виходив яскравий український часопис «Тризуб» і писалася «Енциклопедія українознавства» Володимира Кубійовича. Промосковське лобі, безперечно, стримує просування українського слова у Франції як тільки може. Кремль уміє не лише давити пропагандою, а й спокушати та зваблювати. Два державні та кілька приватних культурницьких російських установ у Парижі працюють на повний зріст, зокрема, виправдовуючи в очах французів і загарбництво в Україні, і анексію Криму.

 

Читайте також: Звернення української громади Франції до міністра закордонних справ України Павла Клімкіна


Наша країна сьогодні здатна протиставити цьому сукупному арсеналу ворога одну-єдину структуру — інформаційно-культурний центр, що намагається, наскільки дає змогу ресурс, презентувати французам українське бачення. Артефакти з Майдану, конференції на контроверсійні історичні теми, зустрічі з письменниками, численні виставки, дебати, перегляди документальних фільмів, майстер-класи з української кухні, що набули популярності саме у французьких учасників, — усе це працює без жодного оплаченого працівника.

 

Стіни Культурного центру в Парижі пам’ятають потужний, унікальний голос Василя Сліпака. Його дух відчувається в численних заходах, що продовжують Василеві ініціативи. Сама доля яскравого артиста, який підкорив сцени європейських театрів і загинув, захищаючи Україну від російської агресії, якнайкраще символізує й нашу добу, й українські виклики. Важливо, щоб голос України в Парижі лунав і надалі. Не ті часи, щоб дозволити собі паузу в комунікації, хоч би які пристойні приводи, як-от, скажімо, створення загалом потрібного Українського інституту, використовувало чиновництво, щоб
виправдати ймовірне закриття Центру.

Новини RedTram

Loading...