Антон Санченко

Розкіш байдужості

1 Лютого 2018
Таки вміє Володимир В’ятрович одним реченням роз’ятрити притихлих було любителів російської баньки (по -білому) на більш ніж триденний шторм у фейсбуці.

Одною  фразою про мацаки Руського міра (тм) зачепив одразу три ікони шукачів «хороших росіян»: і Булгакова, і Висоцького, і Цоя.  Моя стрічка старанно відфільтрована від ватних дописувачів за мовною ознакою, але все одно входити в мережу доводилось, пригнувшись про всяк випадок, стільки там аргументів літало всі ці дні, уявляю, що творилося в російській стрічці українського фейсбуку. Найкраще це сформулював мер Дніпра (місто таке) Філатов:

  • Нє вам, біп,  указивать нам, біп-біп-біп.

 

Це значно підвищило рівень дискусії. І на цьому високому рівні вже якось нікому з енергійних дописувачів було не до того, що про заборону в дописі В’ятровича взагалі не йшлося, про бунтівні чи ще якісь якості – тим паче. Кому це вже цікаво, якщо розігнали такий вселенський срач?

 

Якщо ж не встрягати самому, срачі бувають корисні і пізнавальні. Я, наприклад, з цікавістю довідався, що батько Булгакова працював в київському офісі царського цензора, спеціалізувався на іншомовних книжках, зокрема також на українських та польських, і джерело жартиків його сина-українофіла про «кит» і «кіт» стало трохи зрозумілішим.

 

Читайте також: У тенетах Цоя

 

В полемічному запалі нам розповіли все, що думають, про ймовірне співробітництво Висоцького з КДБ,  хто писав у громадській паризькій вбиральні написи російською мовою,  і що наші люди на мерседесах в булошну не їздили, а я згадував читану кілька років тому біографію Вацлава Гавела, який на мерседесах не просто їздив – він ними спекулював. Це був його спосіб перевести отримані за вистави на Заході гроші в чеські крони. Сам же їздив на виклично червоному мерсі й паркувався за кілька кварталів від пивоварні, на якій працював вантажником, щоб колеги-робітники не кпинили. Так що і з мерседесами в соцтаборі могло бути по-різному, не узагальнюйте.

 

Віктор Цой он взагалі на «Москвичі» їздив. І помогло це йому? В ході цього срачу я довідався, що «Москвич» був не простий, а сріблястий.

 

Одним словом, це був дуже тривалий, емоційний та інформативний срач, що і за три дні не вгамувався, що в нашій цивілізації акваріумних рибок з оперативною пам’яттю чотири хвилини трапляється геть нечасто. І головне питання, окрім цікавості до непотрібних подробиць біографій кумирів, яким я переймався весь цей час – чому мені так байдуже? І до Булгакова, і до Висоцького, і до Цоя? Як давно мені до них байдуже? З початком війни? Раніше?


 

Я ж – радянська дитина, я ж пам’ятаю «Майстра й Маргариту» Булгакова, роздруковану на ЕОМ «Мінськ-32» на велетенських аркушах А2 з перфорацією по боках на обчислювальному центрі академії наук, ще республіканської, а не національної. Тобто Булгаков входив у машинний самвидав київської технічної інтелігенції поряд  з «Казкою про трійку» братів Стругацьких  і «Як завойовувати друзів і впливати на людей» Дейла Карнегі.

 

А єдину вже посмертну збірку Висоцького «Нерв» я сам передруковував одним пальцем на машинці «Еріка». Батькам дали тільки її ксерокопію на кілька днів (тут мала би бути зноска, що ксероксу  в СРСР не було, була так звана ЕРА – копіру вальна машина промислових масштабів одна на весь НДІ чи завод  з доступом ДСП й записом у журнал під розпис), передрукувати таку товсту книжку в строк я не встигав і поділив на чотири частини ще з трьома друзями, в яких вдома були друкарські машинки, й ми друкували по 5 екземплярів через копірку. Втім, щось пішло не так, хтось з друзів затягнув з дедлайном, батьки побачили розшиту на сторінки ксерокнижку, ще й без однієї з частин, і я мав важку розмову й вирвані роки.

 

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

 

Цой же володів моїм купленим в комісіонці за перші захамарижені за здачу двадцятирічного запасу пустих пляшок з дідового горища касетним магнітофоном «Весна» практично безроздільно. Він був королем магнітних касет МК-60 та BASF-90, як Висоцький був королем бобінних магнітофонів «Маяк» – лунав з кожної шпарки. У у-у-у, восьмикласниця. Порвалі парус!

 

Але. З тих часів  я прожив кілька десятиліть. Та що там – вже більше, ніж було мені тоді років. І якось без істерик і агітацій просто збайдужів до (анти)радянських кумирів. Бо, якими б бубочками вони не були – скільки ж можна? Якщо хто не помітив, у нас навіть держава вже інша 26 років. І антирадянщина довгий час, аж до сучасних спроб гальванізувати труп СРСР усіляким псевдо радянським пін-апом, вже була цікава тільки в історичному аспекті. А кабацький надрив, наприклад, мене вже дратує, надивився й знаю, що то не щиро. Не фіг ото парус рвати. Порвав – заший. Як вчинив би кожен порядний боцман.

 

Хибним аргументом проукраїнської сторони цього срача було починати доводити, що Висоцький не такий дисидент, а Цой був переспівувачем The Cure, як Булгаков був епігоном Герберта Велса. Та на здоров’я, совковим людям саме тоді цього й не вистачало. Західні рокери всі були за залізною завісою і по танцмайданиках в райцентрах не виступали. А всіх книжок, з яких Булгаков «запозичував» свого «Майстра й Маргариту» (був і такий докладний інформативний допис у цьому срачу) радянська людина без належного допуску просто не могла ніколи хоча б потримати в руках. І як би там не було, усіх їх система, як і згаданих всує Стругацьких, таки пресувала, відтирала  на маргінес, пробувала не дати виступати, друкуватися, зніматися тощо. Молодці, усі вони знайшли свій несанкціонований шлях до публіки – через самвидав, (через ЕОМ!) , через магнітофони й квартирні концерти, через баньки з можновладцями навіть, як Жванецький зі своїм портфельчиком. Чудово. Але інтернет дав нам доступ до всіх нематеріальних скарбів людства на відстані одного кліку. І це якось мало б змінити й статус  тих переспіваних мелодій західних рок-гуртів – на Ютубі вже доступні оригінали.  А повторами з року в рік по десять раз, і так 26 років, колись улюблених радянських фільмів по українському креольському ТБ вже трошки підзадовбали, вибачте. Втім, я знаю що після двох годин ночі і до самого ранку на деяких каналах крутять і старі та не дуже старі українські фільми. Виконують таким чином квоти? Хочеш бути українцем – просто не спи. Поплутай день з ніччю. І не треба скиглити.


Мене ось саме канали розповсюдження, як офіційні так і неформальні і навіть підпільні, в цій історії більше всього  й цікавлять.  Чому, справді, українські оператори ЕОМ набивали на перфокартах « МіМ» Булгакова, а не, скажімо, «Місто» Підмогильного? Думаю, що мої чеські однолітки передруковували самвидавчо таки п’єси Гавела, а не Вампілова, й документи «Хартії  77», а не збірку Висоцького.  А на касетних магнітофонах слухали свою ж таки чеську супер-групу «Пластік піпл оф зе юніверс». В мене ж на касеті МК-60 не залишалос я місця на монстрів каховського року - групу «Криголам» - бо в мене там жив Цой.  І у фотокопіях ми читали «Пікнік на узбіччі» Стругацьких замість вилученого зі всіх бібліотек «Зоряного корсара» Олеся Бердника, якого тоді відтирали від вдячних читачів куди як жорстокіше ніж навіть гнаних російських братів-фантастів – саме вдруге запроторили до в’язниці. Коли в Москві стригли нігті, в Києві рубали пальці.

 

Тобто, кожна моя і тисяч інших українців добра «всесоюзна» справа спротиву, навіть по дрібницях, як отой передрук віршів Висоцького школярами,  зменшував опорність мого народу російській (ось тут не вийде підмінити на радянську) культурній експансії, просто тому, що паперу на заборонені вірші Стуса в нас вже не залишалося.  Вони існували тільки в одній версії в таборовиз зошитах. Ми з болем, шоком і розкаянням вперше прочитали їх вже аж в нульові роки третього тисячоліття. Звісно, ті хто схотів. Як можна було жити поруч, бути його сучасником – і геть не знати? А ось так. Ми натомість колекціонували календарики з Висоцьким і Владі у французькій Полінезії.
 

Комп’ютери, які звели майже до нуля вартість копіювання – книжки, музичного запису, фільму – здавалося б повністю зняли цю колись нетривіальну проблему.  Ось тобі на жорсткому диску увесь Булгаков, а ось весь Підмогильний.  Сам обирай, кого читатимеш в ті 13 хвилин, що залишились перед сном після 4 годин висіння в соцмережі.  Інтернет зробив більш-менш незалежними й канали розповсюдження. Тому ні про яку заборону мова йти, звісно, не може. (Але я мрію, щоб нарешті настали такі часи, коли б українське телебачення не ґвалтувало нас  місяць поспіль трьома комедіями Гайдая в різній послідовності, а фанати Гайдая просто самі шукали його на торентах). Вартісним залишився лише час. Все на жорсткому диску, але в добі все ще лише 24 години. Час, і місце в серці.

 

На моє щастя,   я вчився двічі, вдруге вже в незалежній Україні, і саме існування так старанно прихованої від нас української літератури з такими потужними явищами, як Розстріляне Відродження чи Українське бароко, вразило мене в університеті настільки, що всі дитячі зацікавлення й кумири хай навіть великої, але не нашої, літератури, стали просто байдужими.  А після  статей про Сандармох, де впродовж кількох днів фізично знищили те справжнє майбутнє, на яке ми заслуговували ,  це все стало неважливим.

 

Росіянські кумири мого дитинства були класними, в них були бабусі з Києва й дружини тоже укрАінкі, але зараз я краще почитаю перевиданого через 87 років Олександра Мар’ямова. І напишу кілька своїх оповідань.

 

Але існування людей, українців, патріотів, які досі сидять і не хочуть вилазити з отої баньки по-білому, мене в принципі не дивує. Дивують іноді персоналії, але то таке. Головне, що всі молоді френди моєї стрічки, покоління моїх дітей, виявились геть незаторкнутими цією бурею в склянці, гаряче обговорювали натомість зміну статі Борисом Апрелем.  Так, я вже погуглив, і знаю, хто це така.

Новини RedTram

Loading...