Дмитро Крапивенко

Прощання з Міфом

9 Лютого 2018
Перша половина червня 2016-го видалася холодною і дощовою. Для Києва це означало всього лише, що пити пиво з товаришем доведеться не на літній терасі, а в приміщенні пабу.

На фронті – це вода в окопах, шмарклі до коліна і дрижаки на вечірніх чергуваннях. Добровольці з-під Світлодарська просили привезти теплі ковдри, «вшивники»(так в армії називають цивільний одяг, який вдягають під камуфляж – Авт). Ми з другом Іваном вже гуртували вантаж і готувалися для виїзду – треба було дочекатися іще посилок від французької діаспори, завжди чутливої до потреб фронту. Не встигнемо, потеплішає раніше – не біда, восени все це добро точно стане в нагоді. Аж тут до Києва приїздить Василь Сліпак – з ним ми познайомилися торік і постійно переписувалися в соцмережах про волонтерські справи. «Найкращі зв’язкові УПА», - жартував про наш екіпаж Василь.

 

Зустріч була недовгою: кожен кудись поспішав, та й мали невдовзі побачитися на Світлодарці. Говорили про війну і не тільки. Василь дістав цигарку з пачки червоних «Прилук».

= Оце ти такі термоядерні куриш?

- Авжеж, ми ж співаки, - жартував він.

 

Свого часу ми з друзями називали це «карпатським синдромом»: коли вертаєшся з походу і продовжуєш ходити Києвом у туристичному одязі, надаєш перевагу простій їжі і дешевим цигаркам, не радієш маркерам цивілізації. «Щоб все, як там», тобто в горах. Щось таке є й серед ветеранів. Але не до жартів. Коли я запитав Василя, чи він їде на чергову ротацію до початку оперного сезону, мій візаві похмурнішав.

 

  • Та годі вже вештатися туди-сюди. Пробуду, скільки треба, - була його відповідь.

 

Останнє повідомлення від нього було з проханням привезти сухого спирту. Ми закупили, але передати не встигли. Василь загинув за кілька днів до нашого приїзду. Ніхто з побратимів не міг пояснити, для чого той спирт, але річ усе ж таки в побуті не остання.

 

Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу

 

Я не був на похороні(бо саме мав рейс на Світлодарку), детально не розпитував добровольців про обставини того бою. Загинув на війні зі зброєю в руках – не знаю, як кому, мені цього було достатньо. Кожного разу, коли приїжджаю до Львова, відвідую його могилу, читаю пошепки уривок з «Гайдамаків» Шевченка: про роси, що тихесенько сльозами дрібними їх омиють…

 

Коли ми востаннє бачилися в Києві, я був певен, що побачимося ще не раз і буде достатньо час розпитати Василя про дитинство і юність, про оперну кар’єру, культурне життя Парижу і будні наших волонтерів у Франції. Не судилося. Але фільм «Міф» - це ніби відповідь на всі ті питання. Нехай опосередковано, але все ж таки щиро.

 

Фільм, що його зняли Леонід Кантер та Іван Ясній, - це чотири локації: затишний богемний Париж, консерваторсько-академічний Львів, комікс про Джельсоміно(автор – Юрій Журавель) і власне – фронт, Світлодарська дуга, літо 2016-го. Це ніби чотири реальності, які не перетинаються аж до моменту похорону Василя.

 

Читайте також: Звернення української громади Франції до міністра закордонних справ України Павла Клімкіна

 

Авторський текст читає брат – Орест Сліпак, його голос, хоч і віддалено, але нагадує голос самого Василя при розмові. Так ніби це він десь здалеку і стиха розповідає про навчання, перемоги у пісенних конкурсах, початок життя в Парижі, сценічний успіх, зміни життєвих пріоритетів під час Майдану.

 

 Якщо у попередньому фільмі Кантера і Яснія «Добровольці Божої чоти» практично всі герої викликають симпатію: це ж наші, що боронять Донецький аеропорт, то герої «Міфа» викликають різні почуття.

 

 

«Ситий голодному не товариш», - думав я, коли чув розмірковування про те, що воювати мають професіонали. Хотілося крикнути із залу: «Люди добрі, ви справді не знаєте чи вдаєте, що вам невідомо, як  в нас на одного профі на фронті припадає не один десяток тих, хто пішов на  війну з вчительської, офісу успішної компанії, власного фермерського господарства, і в кожного знайшовся б мотив: в тилу я принесу більше користі».

 

Читайте також: Леонід Кантер: «Василь Сліпак кричав. Але його не чули»

 

У фільмі очікувано говорять про унікальний голос Василя, який прославив його і Україну на престижних сценах. І тільки один з бійців наприкінці фільму говорить, що пам’ятатиме Міфа як воїна. Мені подумалось про інше:  Василь вочевидь мав ще й неабиякий слух і чув він передовсім власну совість, яка вважається голосом Бога в людині.

 

Автори фільму, як мені здалося, не дають прямої відповіді на запитання «За що загинув Василь Сліпак?», глядач, який, можливо, про Міфа уперше дізнається з фільму, має самостійно відповісти на це питання, і це аж ніяк не можна назвати «мінусом» стрічки, навпаки, це, як на мене, ознака зростання майстерності наших кінематографістів.

 

Новини RedTram

Loading...