ОНУХ

Fast-fashion

27 Лютого 2018
Скільки пам’ятаю, мій батько ходив у взутті, виготовленому на замовлення. Шили його відомі майстри, але взуття в батька було не дуже багато: на зиму черевики з хут­ром, на літо туфлі з пробитими в м’якій шкірі дірочками, а на міжсезоння елегантні чорні штиблети й, очевидна річ, елегантні туфлі до костюма, у яких, зрештою, ходив найчастіше.

 

Сандалі він взував лише під час літніх відпусток. Найдужче мені подобалися батькові штиблети. Я досі плекаю до них особливі сентименти, аж так, що маю їх три пари. Решту предметів гардероба також здебільшого шили на замовлення. Костюми, плащі та курточки замовляли в довоєнного кравця Михалюка. Сорочки за знятою міркою та з найкращого попліну — у кравецького кооперативу «Унія». Пам’ятаю розмови батьків про відріз габардину з фаб­рики в Бельську на костюм. Пам’ятаю, що на штани панові Михалюку треба було принести метр десять тканини, а якщо з обшлагами, то метр двадцять. Коли я був зовсім малим, більшу частину одягу мені шили кравчині моєї матері. А коли пішов до школи, то потрапив у професійні руки пана Михалюка. І так тривало до часу, коли я почав навчатися в художньому ліцеї. То була пора, коли люди соромилися ходити в пошитому на замовлення одязі. Ніхто з моїх товаришів не мав такого. Як компромісний варіант кравець Михалюк пошив мені ще твідовий піджак і куртку з грубого сукна з каптуром, роговими ґудзиками, шкіряними петельками та великими нашитими зверху кишенями.


Крім тієї куртки, що стала моїм розпізнавальним знаком, гардероб складався з речей масового виробництва, які найчастіше нам надсилала родина з Канади. Переважно з джинсових штанів і сорочок, вельветових курток і тенісок. Наступні кільканадцять років моє «обмундирування» було типовим і стандартним. Коли минав четвертий десяток років, я збільшив свій гардероб на кілька костюмів, твідових піджаків, добрих кашмірових светрів та елегантних сорочок, але джинси й теніски лишилися. Певної миті збагнув, що маю більше одягу, ніж потребую. Є такий давній принцип: якщо не вдягаєш якусь річ два сезони поспіль, треба позбутися її. Цей принцип слушний, але мені завжди було важко втілити його в життя, тож я обрав для себе інший. Якщо купуєш штани, сорочку, светр чи куртку, треба позбутися такого самого елемента гардероба. Застосовую цей принцип і досі, але без надмірної ортодоксії, тож мої шафи й далі напхані речами, які я не вдягаю.

Панівна вже кільканадцять років філософія fast-fashion, метою якої є дешевий масовий сегмент, призвела до гігантського надвиробництва різноманітного одягу. Речей незмірно багато, вони дешеві, а отже, їх не шкода позбутися, вдягнувши лише кілька разів. Але що робити з усім цим?

 


H&M, а як подає Вікіпедія, Hennes & Mauritz AB, ― шведська мультинаціональна компанія з роздрібного продажу одягу, відома своїм fast-fashion-одягом для чоловіків, жінок, підлітків і дітей. H&M та асоційовані з нею компанії діють у 62 країнах і мають понад 4,5 тис. магазинів. Це другий у світі роздрібний продавець одягу, що йде відразу після базованої в Іспанії Inditex (материнської компанії фірми Zara).


Недавно я помітив, що в магазинах H&M біля кас стоять спеціальні контейнери, куди можна кидати поношений одяг, який згадана компанія обіцяє піддавати вторинній переробці, а отже, правильній утилізації тканин. Звучить дуже переконливо. І з великою любов’ю до природи.

 

Читайте також: Спроможність неспроможних


Цю нову ініціативу H&M супроводжувала широка рек­ламна кампанія, яка привертала увагу до зусиль фірми в охороні довкілля. Все було б чудово, якби не незалежні активісти, які відразу оголосили, що акція H&M та інших виробників так званого fast-fashion-одягу ― це не що інше, як черговий маркетинговий хід, що має привабити нових клієнтів, а надто тих, для кого охорона довкілля є вкрай важливим елементом, необхідним для збереження доброго самопочуття. То де тут правда? Панівна вже кільканадцять років філософія fast-fashion, метою якої є дешевий масовий сегмент, призвела до гігантського надвиробництва різноманітного одягу. Традиційно нові колекції з’являлися сезонно: навесні, влітку, восени, взимку, помалу до них додали міжсезонні, а тепер H&M у своїх суперкрамницях виставляє нові вироби вже навіть не щомісяця, а щотижня. Речей незмірно багато, вони дешеві, а отже, їх не шкода позбутися, вдягнувши лише кілька разів. Але що робити з усім цим?

 

Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент


Ношений одяг збирають благодійні організації («Армія Спасіння», Oxfam та багато інших), які продають його у своїх крамницях, а виторг переказують на доброчинні цілі. Уроздріб реалізовують заледве кільканадцять відсот­ків ношеного одягу. Більшу частину скуповують посередники, які потім збувають цілі контейнери секонд-хенду в бідні країни, а незначна частина підлягає вторинній переробці та утилізації. Тільки 1% такого одягу використовують для виробництва нового волокна (nota bene: вже гіршої якості), 15% підлягають іншим формам вторинної переробки (наприклад, для виробництва ізоляційного матеріалу), решта згниває на гігантських звалищах, здебільшого в Африці.


Усвідомлюючи, до чого нас привела філософія fast-fashion, я згадую батька з його кількома парами пошитого на замовлення взуття, кількома костюмами та півдесятком поплінових сорочок. Він завжди був елегантним, доб­ре одягненим чоловіком і, мабуть, ніколи не подумав би, що пристойний габардиновий плащ можна коли-небудь викинути на смітник.
Моя донька, здається, має іншу думку й залюбки купує собі вбрання в магазинах Zara і H&M.

Новини RedTram

Loading...