Максим Нестелєєв

Колумніст на роздоріжжі

24 Лютого 2018
Головний інструмент журналіста — інформація й емоція. Тому псевдожурналіста виявити легко, адже його інструментарій — дезінформація та істерика. Чим послуговується колумніст? Тим самим, але це вже авторська інформація й особиста емоція, яка може не збігатися із суспільними настроями, адже частіше їх випереджає, бо «позирає в глиб» (Василь Стус).

Багато хто дізнався про колумністів із культового серіалу «Секс і місто» (1998–2004). У ньому головна героїня Керрі Бредшоу, активна містянка, колекціонувала взуття і враження та ділилася ними у своїй колонці про секс у вигаданій газеті New York Star. Хоча мені ближчий інший зразок колумністики — те, що писав Умберто Еко для італійських газет і часописів у вільний від усіх своїх численних зобов’язань час. Зокрема, вів щотижневу колонку «Картонки Мінерви» для міланського журналу L’Espresso такого обсягу, щоб вона могла вміститися на коробці сірників марки «Мінерва». Коли теми дописів повторювались, Еко щиро зізнавався, що то не його провина, а виключно суспільна: соціум постійно повертається до якихось тем, тож треба на це реагувати. А ще визнавав, що найчастіше відгукувався на те, що його дратує. Це чимось нагадує письменницьке переконання одного з найцікавіших американських есеїстів, критиків і прозаїків Вільяма Ґесса, який помер наприкінці 2017 року. Колись під час однієї дискусії його запитали: а чому ви взагалі пишете? Адже вже є так багато чудових книжок, і навряд чи ми зможемо перевершити ці шедеври. Відповідь Ґесса була лаконічною: «Я пишу, тому що ненавиджу. Багато. Сильно».

 

Читайте також: Горіти, а не тліти


Роздратування й ненависть змушують якщо не до вирішення проблем, які їх викликали, то принаймні до потреби назвати все своїми іменами та поставити кілька дошкульних запитань. Оце і є мета колумністики, адже правильно сформульоване запитання — це вже майже відповідь, а точно сформульоване запитання і є відповіддю. І це частіше розумієш тоді, коли вже запропонуєш безліч відповідей, тоді як тебе навіть ніхто не запитував. Наприкінці свого непростого життя це найточніше зрозуміла американська модерністка Гертруда Стайн, адже, як відомо, її останніми словами були: «Яка відповідь? Що ж, а яке тоді запитання?».

Роздратування й ненависть змушують якщо не до вирішення проблем, які їх викликали, то принаймні до потреби назвати все своїми іменами та поставити кілька дошкульних запитань. Оце і є мета колумністики


Вказати на проблему — це локалізувати біль, як Михайла Коцюбинського в «Intermezzo» осяяло те, що біль не твій і не мій, він наш. Людське горе — це горе не однієї людини, а всього людства. А в житті кожного є місце і примусовому, і довільному, як і в ЗМІ, де перші шпальти обов’язкові, а колонки — факультатив. Злободенність та актуальність перших сторінок зазвичай контрастують з авторським висловлюванням про щось своє, яке завжди наше, коли зачіпає людське, а тим паче занадто людське. Тобто те, що між твариною та янголом, як це визначав Валер’ян Підмогильний в епіграфі до свого роману «Місто», де він нібито цитує «Талмуд. Трактат Авот»: «Як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє».


Роздум, огляд чи коментар колумніста можуть і мають бути з людським обличчям, адже це прозирання особистого крізь одиничне до нескінченного, виламування з маси, передусім із мас-медіа. Тобто з усього того, що найміцніше прив’язане до сьогодення, до прагнення спіймати сонячного зайчика в платонівській печері.

 

Читайте також: Нерівні проти рівних


Мета творчості в безпосередній відповіді на запитання «навіщо писати?». Варіантів безліч, але версії Льва Толстого можна довіряти: «Якщо можеш, не пиши». Писання в різних формах, від старого (пером, олівцем чи ручкою) до нового (клавіатурного), — це завжди боротьба з власними демонами, де повсякчас бракує слів і хочеться «твердої криці». Це бажання сильного «меча духовного» збереглося хіба що в народних замовляннях, які аж ніяк не розгубили своєї популярності з розвитком медицини. Замовляння — це намагання словом урятувати душу й тіло, вплинути голосними та приголосними, розміщеними в правильному порядку, на хвороби духу й матерії.


Будь-яка творчість є виходом за межі та відхиленням від норми, адже хвороба — це теж таке відхилення, нуртування протилежних сил у боротьбі свідомого з несвідомим чи неусвідомленим. Тож тим, хто й досі переймається майже гамлетівським питанням «писати чи не писати», варто почути заклик Миколи Хвильового, сказаний з іншого приводу, за інших обставин і як відповідь на якесь своє запитання: «Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте! Шукайте метрополію свідомого життя!».

Новини RedTram

Loading...