Тарас Лютий

Заохочення до бібліотерапії

24 Лютого 2018
Коли стежиш за дописами відомих і не надто відомих колумністів, то вряди-годи помічаєш, як у них трапляються колонки, де вони підходять до якоїсь межі й далі міркують над тим, про що, власне, далі писати. Яку тему обрати наступною? З якого приводу необхідно висловлюватися?

Колонка як специфічний жанр, на думку багатьох читачів, є передовсім спробою зреагувати на першочергові події, що стаються не лише на глобальному, а й на локальному рівні. Колумніст у цьому сенсі скидається на блогера, який на своїй цифровій ділянці пише про те, що його наразі проймає.


Поза сумнівом, будь-хто може вільно писати про животрепетні житейські, зокрема й соціально-політичні, події. Якщо бодай припустити, що ці дописи в якийсь спосіб таки збережуться, то за ними через багато років можна буде вивчати, приміром, історію нашої повсякденності.
Водночас у процесі читання художніх творів чи якихось вузькофахових досліджень, а для певних людей вони становлять невід’ємний емпіричний матеріал їхньої діяльності, тобі вряди-годи подибуються речі, якими просто не зможеш не поділитися. Недаремно ж Ролан Барт писав про задоволення від тексту. Не будь-якого, безперечно. Та якщо текст тебе зачаровує й ти бажатимеш, аби це задоволення тривало, то намагатимешся написати про свою втіху й ніби хочеш дозволити іншим «підглядати» за твоєю насолодою. А занотувавши вирішальні для себе моменти й коли-не-коли повертаючись до них, у тебе знову народжуватиметься шанс розмірковувати про них.

 

Читайте також: Технології впливу


Нещодавно я мав приємність прочитати український переклад роману знаменитого американського психотерапевта Ірвіна Ялома «Шопенгауер як ліки». Оповідна структура цього твору складається з кількох сюжетних напрямів, які, здавалося б, майже не перетинаються.

 

Колонка як специфічний жанр, на думку багатьох читачів, є передовсім спробою зреагувати на першочергові події, що стаються не лише на глобальному, а й на локальному рівні


Перша сюжетна лінія. Психотерапевт Джуліус Герцфельд, щойно довідавшись про свою онкологічну хворобу та переосмислюючи попереднє життя, зненацька пригадує, що багато років тому так і не зумів допомогти пацієнтові Філіпу Слейту, який страждав на надмірну сексуальну залежність і не терпів аніяких взаємин із численними партнерками. Коли Джуліус таки відшукав Філіпа, з’ясувалося, що той уже здобув докторський ступінь із філософії й сам тепер занурився у щось на зразок викладацької терапії. Тим часом вагомим аспектом його одужання стало песимістичне вчення Артура Шопенгауера. Тобто Філіп відтепер професійно займається тим, що читає лекції з історії філософії, у яких знаходять собі відраду не лише його слухачі, а й він сам.


Друга сюжетна лінія. Це, власне, біографія Артура Шопенгауера. Починається все з подробиць із життя батьків майбутнього філософа, потім ідеться вже про дитинство самого Артура, смерть його батька й непрості стосунки з матір’ю, особливості кепського характеру франкфуртського мудреця й формування песимістичної доктрини.


З приводу другої сюжетної лінії й виникає кардинальне запитання: навіщо вона, що в ній такого, що неможливо довідатися з іншої літератури? Але тут і доводиться говорити про головне. Для роману Ялома ця лінія відіграє роль терапевтичної оповіді. Навіть якщо читач є достатньо підготовленою людиною, він із надзвичайною цікавістю зачитуватиметься нібито давно відомими йому речами.

 

Читайте також: Суспільство показного споживання


Цей феномен герой роману Філіп Слейт і називає бібліотерапією. Якщо точніше, то йдеться про привертання уваги до кількох моментів. Наприклад, викладаються показові аспекти біографії філософа чи вказуються магістральні віхи його вчення. Вони й стають відправними пунктами для осмислення певних ситуацій, із якими стикається мало не кожна людина у своєму житті, або, в разі виявлення глибшого інтересу, спонукають її до подальшого занурення в ту чи ту тему.


Бачиться так, що Ірвін Ялом свій роман частково написав у вигляді розширених колонок, котрі відіграють роль показових вставок, на підставі яких досягається колосальний психологічний, дидактичний і когнітивний ефект.


Прискіпливий читач може знову й знову запитувати: та для чого ж писати колонки, у яких викладаються специфічні деталі тієї чи іншої доктрини, якісь біографічні факти, окремі теми, що либонь і зовсім не стосуються поточних справ? Відповідь якраз і полягає в тому, що, звичайно, опануванням думок інших людей не має закінчуватися будь-яка бібліотерапія. Хоча про кризу читання доводиться чути не лише в нашій країні. Читання як долучення до великих ідей та способів мислення стає лише первинним, але непомірно важливим кроком до самостійного розмислу. А цього кроку годі уникнути. І якщо мислення виходить із потрясіння, то чому б йому не розпочатися з інтелектуального зачудування думкою іншого. Недарма ж Ньютон колись сказав так: якщо я й бачив далі за інших, то це тому, що стояв на плечах велетів.

Новини RedTram

Loading...