Максим Нестелєєв

«Оскару» Оскарове

16 Березня 2018
Усім відомо, що нагороди Американської академії кіномистецтв і наук (тобто «Оскар») уже давно видають переважно за актуальні тенденції та сучасні тренди. Якщо когось досі цікавить талановите, новаторське, непересічне кіно, то варто стежити за переможцями Канн, Венеції та Берліна.

 

«Оскар» віддавна відзначає модне й злободенне в суспільстві, і фільми тут здебільшого привід поговорити про життя. Та не тільки поговорити, а й скерувати на шлях істинний, бо, як доволі точно сказав цьогорічний ведучий Джон Кіммел: «Ми маємо бути для них (світу. — Ред.) прикладом». У цьому сенсі кінопремія бездоганно препарує добу з усіма її ухилами, нахилами й тим, як саме й на чому «звихнувся час наш». Начхати на майстерну акторську гру, головне — показати зразкову роботу фабрики з виробництва зразкових мрій.


4 березня відбулося 90-те, ювілейне вручення нагород премії «Оскар». І головною темою знову були не фільми, а толерантність. Ще 2016-го, коли серед номінантів не виявилося жодного чорношкірого, афроамериканські активісти розкритикували Академію на три слова: «Оскар» надто білий», запропонувавши бойкотувати церемонію. Кому потрібен геніальний кінематограф, коли всіх непокоїть расово-гендерний паритет. Хоча чи не є відтоді нагорода будь-якому представникові меншості лише прагненням показати, яким має бути ідеальне толерантне суспільство, чи це все ж таки бездомішкове визнання кінодосягнення? Цьогорічна загадкова вимога «найкращої акторки» Френсіс Макдорманд щодо «інклюзивного райдеру» (заклик акторам вносити у свої контракти пункт щодо дотримання національно-статевого різноманіття під час кіновиробництва), як і вимога не забувати про афро­американців під час роздавання «Оскарів» можуть зіграти злий жарт із самими учасниками кінопроцесу. Адже за бурхливими вигуками про толерантність можна забути про якість інших складових фільму, наприклад сценарію, бо не кожну кіноісторію можна без втрати художньої цінності урізноманітнити так, щоб нікого не образити.

 

Насичений подіями ефір «Оскара» працює за принципом «збільшуваного скла», із кожним роком дедалі більше скидаючись на святкування чергової телеперемоги в битві толерантності зі здоровим глуздом


Цікаво, що поки Трамп хоче відгородитися від Мексики стіною, «Оскар» за останні п’ять років чотири рази потрапляв до режисерів-мексиканців: Альфонсо Куарона, Алехандро Ґонсалеса Іньярріту (двічі) і нині Ґільєрмо дель Торо. Останній не випадково почав свою промову зі слів: «Я іммігрант», бо ж хіба не тому йому дали нагороду? І жодних кпинів, адже, скажімо, 2015-го Шон Пенн потрапив під шквал критики, коли під час вручення статуетки Іньярітту напівжартома запитав: «І хто взагалі дав цьому сучому синові ґрін-кард?». Чи не тому перемога «Форми води» (і ще й «Таємниці Коко») — це передусім перемога Мексики, а вже потім мистецтва? Головні персонажі «Форми води»: німа прибиральниця, її чорношкіра колега, старий гей, багатостраждальна водяна істота — це все представники упослідженої меншості, що хай і в химерний спосіб, але здобувають символічну, хоч від того невеселу перемогу, бо це ж лише світ мрій, а не реальність. Не сучасність, де ідеальний герой, за словами Кіммела, має бути як статуя Оскара: і руки в нього видно (не стрілятиме), і пеніса немає (не Вайнстін).


Важко позбутися відчуття невиправно скривдженої життєвої справедливості, виправити яку силкуються позолоченою статуеткою. Ось яким є наш час, коли побіжно подивитися навіть не номіновані стрічки, а лише саму церемонію: найкращий іноземний фільм про трансгендера, а потім режисерка мультфільму передає вітання дружині й одразу за нею режисер — своєму чоловікові. Насичений подіями ефір «Оскара» працює за принципом «збільшуваного скла», із кожним роком дедалі більше скидаючись на святкування чергової телеперемоги в битві толерантності зі здоровим глуздом. Чи, може, це вкотре доларова гра на сучасних віяннях, організована «білими старими гетеросексуальними мільйонерами», власниками найбільших кіностудій? Адже їхні ігрища — лицемірний продаж утопії в новій обгортці, розгорнувши яку, ризикуєш побачити навіть не хитромудрий 25-й кадр, а вчорашні попкорн і колу. Тому саме нагородження тенденцій — це страх нетолерантності чи якраз дистильована толерантність? Чи колір шкіри, стать і сексуальні вподобання є головними ознаками таланту?

 

Читайте також: «Оскар»-2018: Фантастичні жінки на екрані та в житті


Крайнощі «Оскара» очевидні всім її учасникам, що гарно показав епізод із космічним колобком ВВ-8 із «Зоряних воєн», який «запитав», чому він єдиний у залі без смокінга? Відповідь, що на нього дизайнери смокінг не шитимуть, одразу ж, кепкуючи, назвали дискримінацією прав роботів. Хоча поки що ніхто не перевершив толерантного вибрику Марлона Брандо, який 1973-го мав отримати статуетку, але замість себе відправив індіанку, що передала його слова відмови. Причина: «Погане поводження з корінними американцями в кіноіндустрії». Те, що, як потім виявилося, індіанка була акторкою, мало кого зацікавило. Це ж фабрика мрій, тут дійсність має підпорядковуватися фантазії.
У «Семи психопатах», попередньому фільмі Мартіна Макдони (його найновіші «Три білборди…» здобули два «Оскари» за акторські ролі), один із сімки щедро роздає різним народам їхні національні халепи: «В іспанців є бій биків, у французів сир, в ірландців алкоголізм, а в американців — толерантність». Тож, певно, кожному за його заслуги. А нам своє робити. Кесарю кесареве.

Новини RedTram

Loading...