Юрій Макаров

Обидва боки монети

15 Березня 2018
Навіть якщо припустити, що дві події збіглися в часі випадково, їх порівняння може дати матеріал для певних висновків.

Прес-конференція Петра Порошенка наприкінці лютого та його зустріч із топ-блогерами (непрофесіоналами, які регулярно розміщують дописи в інтернеті) десятьма днями пізніше викликали практично однаковий резонанс у ЗМІ, але це не означає, що відтепер блогосфера посіла таке саме важливе місце в суспільному житті, як і традиційна преса. Швидше за все, йдеться лише про брак комунікації з боку влади. Про переваги одного типу інформування перед іншим не йдеться. Як з’ясувалося, «обидва вони гірші».


Про неминучу смерть старих медіа під тиском аматорів не писав хіба що лінивий. Справді, який сенс читати зануд із прес-картками, якщо Коля, Джек чи Сулейман розкажуть усе, що тобі необхідно знати, по-простому, жваво, з приколами? Та не все так просто. Ті блогери, які вирішили зробити зі свого хобі професію, згодом з’ясували, що їм доведеться стати повноцінними виданнями (маю на увазі передусім такі американські ресурси, як Huffington Post, BuzzFeed, Politico, NowThis), тобто дотримувати певних конвенцій, як-от фактчекінг, відокремлення фактів від суджень та решта журналістського декалогу. Від старих газет, часописів і телеканалів їх відрізняють хіба що невимушений стиль та жанрова гнучкість. Ну а справжні чемпіони мережі з відвідувань і перепостів усе-таки спеціалізуються на приколах та демонстрації дівчачих і хлопчачих принад, тобто конкурують радше з молодіжними таблоїдами.

 

Уявна криза фахової журналістики (звісно, насправді вона цілком реальна, просто її проблеми ховаються  в зовсім іншій площині) позначилася тоді, коли брак пропозиції на інформаційному ринку змінився її надлишком


Уявна криза фахової журналістики (звісно, насправді вона цілком реальна, просто її проблеми ховаються в зовсім іншій площині) позначилася тоді, коли брак пропозиції на інформаційному ринку змінився її надлишком. Здавалося б, у час тотального доступу до мережі будь-які висловлювання — як досвідченого репортера з іменем, так і анонімного капосника — мають однакову вагу й рівні шанси на поширення. Цей феномен, який швиденько оголосили епохою постправди, ґрунтується на невизнанні базового постулату: жодна інформація не є такою у відриві від її джерела. Повідомлення не існує саме по собі, у кожного є автор: або журналіст, або видання (наш партнер часопис The Economist узагалі не підписує своїх публікацій), або, зрештою, фейсбучний маніяк Вася Пупенко за умови, що він реальна особа. Для визначення правдивості інформації я беру до уваги попередній досвід споживання продукту з того чи іншого ресурсу. Авторитет імені або бренда — невід’ємна складова новини, оцінки, враження. Цей авторитет включає в себе персональну доброчесність і фахове поводження з фактами та їх узагальненнями.

 

Читайте також: Дивіться, хто прийшов!


Який усе це має стосунок до нашої реальності? Що показало змагання професіоналів з аматорами в спілкуванні з президентом країни? Насамперед кричущу інфантильність перших і не менш кричущий дилетантизм других. Припустімо, формат прес-конференції, де зібралося кількадесят «зубрів» із більш-менш відомих видань без помітного фільтрування, не сприяє повноцінному спілкуванню. Прес-конференції глави держави повинні відбуватися приблизно раз на місяць, а в перервах має бути регулярне звернення до нації, як у Штатах, а також щотижневі брифінги в Адміністрації. Натомість у нас такий захід був мало не рік тому. Звісно, всім не дали слова, а ті, хто дорвався до мікрофона, перебували під емоційним тиском. Але це не привід перетворювати роботу на ярмарок марнославства. Таке враження, що колег цікавили не відповіді, а власні запитання, до того ж дехто з них плутав сміливість із зухвальством. Наслідок — якщо ти дозволяєш собою маніпулювати, то винен не маніпулятор, а ти сам.


Зустріч блогерів (цього разу вже ретельно селекціонованих) сама по собі була, очевидно, менш стресовою, але, судячи зі звітів, не менш результативною. Володарі кліків ставили ближчі до порядку денного запитання, от хіба що… майже ніхто не спромігся викласти відповіді так, щоб їх можна було далі успішно рефлектувати. З 18 присутніх більш-менш притомні звіти запостило двоє, максимум троє. Овва! Виявляється, писати — це робота! Викладати навіть свої, а тим більше чужі думки — професійна навичка!

 

Читайте також: Під прапором комнезаму


Днями пощастило подивитися свіжий фільм Стівена Спілберґа «Секретне досьє» (в оригіналі «The Post»). І, скажу чесно, розчулився. Він якраз про незалежність медіа, але передусім про ази журналістики. Виявляється, ти можеш бути циніком, але якщо не віриш у якісь базові цінності, то в професії тобі робити нічого. Ну не може дальтонік малювати картини, а людина без слуху диригувати оркестром. Не може бути вибору між чесністю та професіоналізмом. Вони аверс і реверс монети, яка в нас девальвована. Плáчу.

Новини RedTram

Loading...