Єлизавета Гончарова

Табуйовані теми

19 Березня 2018
Нещодавно випало побувати на обласному етапі дебатів для школярів, які захоплюються журналістикою.

Через війну їх проводили на Донеччині вперше за чотири роки, хоча раніше дебати були дуже популярною формою змагань для юнкорів, бо давали змогу не тільки демонструвати свої вміння та навички, а й виходити за межі «шкільної парти» та дискутувати на гострі й дуже дорослі теми. І цього разу було багато цікавого: підлітки дивовижно вміють поєднувати в собі безапеляційність та наївність, зухвалість у бажанні обстоювати своє бачення та щирі сльози у відповідь на першу критику. Але дещо вразило. Спочатку тільки стосовно дитячої аудиторії, а потім спроектувалося на загальну тенденцію в сучасній журналістиці Донеччини, особливо якщо торкатися місцевої преси.

 

Про війну не говорять. Жодне слово у виступах навіть не натякало на те, що учасники дебатів бачили війну не тільки по телевізору. Наприклад, коли команди дискутували про норми етики в професії журналіста, то наводили приклади виключно іноземних журналістів, яких покарали за порушення. Але коли почули запитання від члена журі щодо ролі журналістів у гібридній війні, яка точиться за вікнами їхніх домівок, замовкли й почали шукати очима своїх керівників, ніби питаючи: «А про це хіба можна?». Я далека від думки, що то через якусь таємну пропаганду «русского мира» в школі чи вдома: за ці роки вже навіть ідейні послідовники або охололи до рівня «ми за мир», або пристосувалися. Понад те, про патріотизм та різні національні святині в школі зараз говорять, мабуть, частіше, ніж про алгоритми чи валентність вуглецю. Але одна річ — читати вірші й розповідати завченими фразами про ідеальну Батьківщину, уквітчану та солов’їну, а інша — дискутувати про те, за що інколи соромно, інколи боляче, інколи страшно.

 

Читайте також: Біполярне суспільство

 

«Журналіст не повинен порушувати теми, які розбурхують суспільство», — майже за Фройдом обмовляється юнак, намагаючись донести ідею про неетичність розпалювання ворожнечі через ЗМІ. Але його обмовка — це майже 100% потрапляння в суть місцевих медіа на Донбасі, які перебувають найближче до читача: районних газет, посткомунальних ТБ, сайтів, створених для «архітолерантного» висвітлення того, що треба. Бо діти майже підсвідомо відчувають це посилання, яке транслюється зараз дуже потужно: не треба шукати винних, не треба говорити про війну, не треба висловлювати свої оцінки чи бачення майбутнього, щоб не стало ще гірше. А чи є щось гірше за війну?

 

«Чому ви постійно шукаєте проблеми? Невже не можна писати про те, що ми робимо щось корисне?» — якось дуже щиро спитала чиновниця, навіть не припускаючи, що саме за корисне в ідеалі вона отримує заробітну плату. Приблизно таким є зараз висвітлення війни в місцевих ЗМІ: про якісь святкові заходи, де були присутні військові (інколи навіть із додаванням «українські», щоб не переплутали); про гуманітарну допомогу, яку отримали переселенці, що залишилися (через що?) без домівок; про проекти відбудови зруйнованого (ким?) Донбасу. Рідко можна натрапити на розповідь про волонтерів, які допомагають військовим. У тренді тільки ті, що працюють для об’єднання громади (і спитати, чому не українською, ні-ні, це ж не толерантно!). Дуже рідко хтось напише чи зніме про проблеми тих самих переселенців (а вони ж не електорат для мерів та місцевих депутатів, навіщо?). І жодних цікавих військових героїв чи історій, попри те що майже в кожному населеному пункті зараз стоять підрозділи чи бригади. Але, виявляється, для цього є й об’єктивні причини: якщо в перші роки війни місцеві волонтери та журналісти мали можливість спілкуватися з військовими майже вільно, то тепер для інтерв’ю або репортажу потрібен спеціальний дозвіл.

 

Читайте також: Страйки як викид емоцій

 

Після низки критичних матеріалів про порушення чи нелюдські умови для бійців армія стала закритішою для спілкування, і це кажуть не тільки місцеві, а й відомі волонтери. Навіть давні друзі, з якими познайомилися в часи кривавих боїв, зараз зізнаються: командири забороняють будь-яке спілкування з пресою, навіть якщо це стосується особистого вибору чи фронтового братерства, а не раціону в їдальні чи бойового минулого. Як мені пояснив прес-секретар штабу АТО, щоб отримати дозвіл, людині треба не тільки відвезти до Києва купу документів для перевірки, а й пройти дводенний тренінг із безпеки. Чи багато місцевих редакцій має можливість забезпечити таке навіть одному журналістові? Може, треба було хоча б тренінг для тих, хто за чотири роки вже точно знає, як накласти джгут чи куди падати, коли чуєш «плюс», зробити в тому самому Краматорську. Я не заперечую, обов’язково треба ретельно перевіряти людей, які матимуть доступ до режимних об’єктів незалежно від того, яка реєстрація в них у паспорті. Але повірте мені як місцевій: порахувати кількість техніки, яка розвантажується на вокзалі, може не тільки журналіст. Як і отримати ще багато інформації, яку не сховаєш за спецдозволами. А ось робити на місцях цікаві, сучасні, життєві репортажі та інтерв’ю на тему війни для місцевих мешканців, тобто чесно говорити про війну з людьми, — питання не менш важливе, ніж умовний захист від шпигунів під маскою журналістів. До речі, ніхто з тих, хто свого часу успішно вів інформаційну війну проти України в тих самих місцевих ЗМІ, не дістав покарання, хоча б морального. Чи якщо без спецдозволу, то нехай?

Новини RedTram

Loading...