Валерія Бурлакова

Коли не складається пазл

22 Березня 2018
Коли черговий ветеран пускає сам собі кулю в голову (а якщо він не має з чого, то вішається, ріже вени чи просто виходить із вікна), я завжди думаю про те, наскільки кожен, хто повернувся в «мирне життя» зі своєї війни, нагадує зіпсований шматочок пазла.

 

Шматочок, забарвлення та форма якого раніше давали йому змогу чітко вписуватися в картину світу навколо. Бути витіюватою частиною шестірні великого міста на кадрі з фільму в стилі стімпанк. Або клаптем синього неба поля на пасторалі власного життя десь на Прикарпатті.

 

…Аж раптом ця людина стає річчю в собі, відірвавшись від звичного оточення, яке вона нібито органічно доповнювала і яке, своєю чергою, повністю пояснювало кожну її рису. Бо залишається сам на сам із власною новою реальністю. Усі фарби тут випалює сонце або вимивають дощі. На колись яскравій палітрі, вже майже нейтрально сірій, залишаються плями бруду та крові. Потім усе вкриває чорна кіптява.


Змінюються і звичні вигини країв. Вони стираються, рвуться і, хоч би як армія намагалася випиляти із залишків тебе колишнього лаконічний квадратик української «піксельки», стають зовсім чудернацькими.


Тепер ти незрозумілого кольору пляма з химерними візерунками меж власного «я». Утім, рано чи пізно повертаєшся додому, чесно намагаєшся посісти там своє старе місце, але, як не крути, більше не підходиш. І, навіть якщо тебе не викидають на смітник, постійно думаєш про те, що більше не вписуєшся в старе полотно. Псуєш всю картину і помічаєш щілини між собою та звичним сюжетом.

 

Читайте також: У ЗСУ розповіли про випадки самогубства українських військовослужбовців


Тоді й з’являється вперше думка про те, що тепер твоє місце там, де всі клапті зливаються й складаються в чорну мозаїку землі. Тим більше що там друзі. І там насправді не страшно, адже на війні ставлення до смерті змінюється. Вона перетворюється на твого постійного супутника. Скільки разів ти мав загинути і не гинув лише випадково? Скільки разів свідомо йшов на смерть? Скільки разів бачив, як до неї приходили інші? І скільки разів, зрештою, щиро хотів опинитися на їхньому місці, якщо не з почуття провини, то хоча б просто для того, щоб усе це нарешті хоч чимось логічно завершилося? І саме до цього ти готувався, під це змінював колір та стирав власні межі.


Про це не заведено говорити вголос. Як не заведено, ховаючи друга, розповідати його батькам, що він не накрив грудьми гранату, врятувавши взвод, а підірвався випадково, відступивши на крок від групи. Розповідати не про його останні пафосні слова, промовивши які він заплющив очі та заснув, а недолуго імітувати його передсмертний хрип. Зізнаватися, що помирав він довго й тяжко, що чіплявся за життя, незважаючи на біль. Біль такий, від самого уявлення про який хочеться одразу вмерти. Хоча хтось, хто був на самому краю, неодмінно розповість тобі: саме в такі миті жити хочеться найбільше.

 

Про це не заведено говорити вголос, але, думаю, чи не кожен із тих, хто повернувся з війни й хто втрачав там друзів, частіше замислювався про те,  чому загинули вони, а не він, ніж про те, як йому нібито пощастило повернутися звідти живим


Про це не заведено говорити вголос, але, думаю, чи не кожен із тих, хто повернувся з війни й хто втрачав там друзів, частіше замислювався про те, чому загинули вони, а не він, ніж про те, як йому нібито пощастило повернутися звідти живим. І безліч разів — про самогубство.
Про те, що насправді він органічна частина пазла, на якому липневе Зеленопілля чи лютневе Дебальцеве. Обгоріла автівка, на якій його відділення намагалося вирватися з оточення в Іловайську. Або, на перший погляд, незрозуміла каша із землі та уламків ящиків від мін, а насправді бліндаж у Пісках за хвилину після прямого влучання стодвадцятки. Що завгодно, але не цей офіс, не ця кімната, не це кафе й зовсім не ці живі люди, які були колись найближчими та яким тепер не розкажеш і десятої частини того, що відчуваєш.

 

Читайте також: Формуємо порядок денний разом


…Але ось хлопець, який у мирному житті перебивався заробітками та через постійний брак грошей часто мав проблеми із законом. Однак був сміливим і гордим, тому на Донбасі завжди рвався в найгарячіші точки. Втратив там ноги й, здається, міг би втратити бажання жити, тим більше що колишня дружина його так і не дочекалася. Але, опинившись сам на сам із собою, раптово знайшов не тільки справжнє кохання, а й себе справжнього. Почав проводити уроки патріотизму в школах і займатися виробництвом унікального для України обладнання для інвалідів. І, здається, не міг би бути щасливішим. Не міг би, якби не війна. Бо саме після неї він нарешті наважився створити власну картину світу, окреслити її навколо себе, вдало продовжуючи кожну свою нову лінію.


Таких насправді сотні. А має бути тисячі, якщо тільки в найгіршу хвилину кожен із них вчасно згадає не про те, що в шафі є нагородний пістолет, схована на чорний день граната або просто снодійне. А про стару істину, сформульовану різними словами чи не в кожній десятій книжці: втративши все, що в тебе було, і все, за що ти за звичкою та зі страху чіплявся, насправді здобуваєш головне — стаєш вільним. Дістаєш свободу робити те, що хочеш, принаймні спробувати. Принаймні заради тих, у кого такого шансу вже немає і хто в останню мить збагнув, що найбільше жити хочеться саме тоді, коли останній крок уже позаду.

Новини RedTram

Loading...