ОНУХ

Випадок Ройтбурда

22 Березня 2018
Минулого тижня я почав свою колонку «Магія конкурсу» словами: «Коли ви прочитаєте цю статтю, інтрига, яка міститься в ній, буде розкрита й вирішена, а наука, яка випливає з неї, ― обдумана».

 

Я не здогадувався, що мені так швидко доведеться знову писати на цю тему. Інтрига, щоправда, здається, принаймні тимчасово, вирішена. Але наука, яка випливає з неї, і далі потребує роздумів, і то роздумів уголос.
Отже, Одеська обласна рада на своєму засіданні 14 березня не затвердила на посаді директора міського художнього музею переможця конкурсу Олександра Ройтбурда. Тієї миті конкурсний цикл (хоча, може, кращим словом буде «цирк») добіг свого законного кінця. Хтось може сказати, що демократія перемогла, хтось ― що демократичний процес довели до абсурду, а отже, висміяли. Так трапляється тоді, коли ми зі слова «демократія» робимо собі «божка», не намагаючись жити й діяти в дусі цього уявлення, а тільки вживаючи його як конституційний трюїзм. Адже, власне, йдеться саме про це.


Соціальні медіа знову сповнені коротких гострих реакцій, популярність Ройтбурда серед фейсбукового народу знову зросла. А отже, немає такого зла, яке не скінчилося б добром, бо, зрештою, популярність для митця не дрібничка, а Ройтбурд є передусім митцем, що з власної невимушеної волі надумав узути черевики адміністратора. Черевики, які почали муляти ще під час примірювання. Страшно подумати, що чекало б Олександра Ройтбурда, якби йому судилося ходити в тих черевиках щодня.
Але жарти вбік. Для мене «випадок Ройтбурда» ― це відчуття дежавю, яке виникає, тільки-но розумієш, що зрештою настав час, прийшла пора, з’явився шанс. Це ще свідчення збігу обставин, коли дві сили зміцнюють одна одну на шляху руйнування тих, хто надто швидко повірив, що вже можна й треба.

 

Читайте також: Мухи окремо, котлети окремо


Одна сила ― це могутність нереформованої держави, а друга ― міць нашої рідненької провінційності.


Дмитро Шевчук у рецензії на книжку «У пастці гібридності» Юрія Мацієвського з Національного університету «Острозька академія» підкреслив, що, на думку автора, «Україна не стала демократичною, як її західні сусіди, але й не перетворилася на авторитарний режим, як деякі пострадянські країни. Вона потрапила в «пастку гібридності». Основним чинником, що зумовив це, є інволюція конституціоналізму, системне порушення принципу верховенства права, вибіркове застосування законів і недотримання процедури їх ухвалення. За означенням Мацієвського, ця пастка є сукупністю стійких, але неефективних інститутів, які заважають елітам рухатися в бік демократії, водночас даючи змогу зберігати «монополію» на політичну владу» («Критика» № 3-4, с. 221–222)».

 

нелегко стати перед дзеркалом, зазирнути самому собі  у вічі й сказати: «Mea culpa, але я обіцяю виправитися». Від цього треба починати всі процеси реформування: спершу себе, потім свого найближчого кола, а зрештою і держави, у якій нам доводиться жити. Так мало й так багато


Описуючи українську трансформацію, Мацієвський сформулював між іншим теорію, згідно з якою керівні еліти починають системні реформи під впливом трьох чинників: масових соціальних протестів, реальної зовнішньої загрози і виснаження попередніх джерел прибутків та економічної бази. Мацієвський стверджує, що, хоча всі три чинники діяли і під час Революції гідності, і після неї, наразі створюється враження, що Україна… виняток із цієї теорії. Адже головні гравці не хочуть допустити системні зміни. А про появу нової системи можна говорити тільки тоді, коли з’являються інші гравці, які визнають нові принципи гри й відмовляються від давніших негативних способів діяльності.


Дорогий Олександре, так сталося, що ти потрапив у системну пастку, поставлену на тебе й подібних до тебе, на тих, хто повірив, що вже час для позитивних і конструктивних дій.


Другий член рівняння міститься в статті Борисa Херсонськoго «Олександр Ройтбурд як дзеркало одеського провінціалізму» і зводиться до ось такої моралі: «Закон провінціалізму такий: якщо ти чогось досягнув за межами Одеси (України — тут і далі додано автором до слів Херсонського — Ред.), то й живи за межами Одеси (України) й здалеку пиши про те, що кращого міста (краї­ни), ніж Одеса (Україна), немає. В Одесу (Україну) повертайся один раз на рік, а краще один раз на життя. І ми будемо любити тебе й пишатися тобою, але на відстані. Не дай тобі Бог повернутися до Одеси (України). Бо ти будеш «чужий» (opinion.biz.ua, 13.03.2018).

 

Читайте також: Fast-fashion


Не знаю, чи є прийнятний, а тим паче швидкий вихід із цієї ситуації. Мої припущення, які я час від часу стараюся викладати на шпальтах Тижня, зависають у порожнечі. Розумію, що нелегко стати перед дзеркалом, зазирнути самому собі глибоко у вічі й сказати: «Mea culpa, але я обіцяю виправитися». Від цього треба починати всі процеси реформування: спершу себе, потім свого найближчого кола, а зрештою і держави, у якій нам доводиться жити. Так мало й так багато.


Коли наступного разу я приїду в Україну, а я намагаюся приїздити згідно з приписом Бориса Херсонського не частіше ніж раз на рік, то зустрінуся з Олександром за келишком старого доброго вина й ми подумаємо, яка наука з «випадку Ройтбурда» випливає для нас самих. А про решту краще помовчімо.

 

P. S.: Голова Одеської ОДА Максим Степанов призначив Олександра Ройтбурда директором міського художнього музею на п’ять років. Далі буде

Новини RedTram

Loading...