Володимир Панченко

«Декомунізуємо» Яновського?

6 Квітня 2018
У Кропивницькому хочуть установити пам’ятник Юрієві Яновському, одному з найоригінальніших українських прозаїків ХХ століття.

 

Проживши в атмосфері тоталітарного насилля понад 20 років, він, як і багато інших митців радянської доби, не мав змоги сповна реалізувати свій небуденний талант, але навіть те, що нашому землякові вдалося створити в 1924–1935-му, забезпечило йому почесне місце в історії національного письменства. Маю на увазі передусім повість «Байгород» і романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі» та «Вершники». Це яскрава неоромантична проза, у якій знайшли художнє відображення драматичні події 1918–1920-х років в Україні, а також юність національного кіно в «Голлівуді на березі Чорного моря» («Майстер корабля»).


Частина дитинства і юність Юрія Яновського минули в Єлисаветграді, де він навчався в земському реальному училищі. У центрі міста стоїть позначений меморіальною дошкою одноповерховий будинок, у якому квартирував Юрій. Нещодавно за підтримки міської ради поруч із ним було розбито сквер імені Юрія Яновського: висаджено декоративні кущі й дерева, встановлено лавки.

 

Читайте також: Привіт Чіпці Варенику від пані Боварі


Саме тут і має стояти пам’ятник письменникові, якому випало бути ще й одним із піонерів українського кіно… Так, у 1925-му 23-річного (!) Юрія Яновського призначили головним редактором Одеської кінофабрики, яка й була тим самим «Голлівудом на березі Чорного моря», про який митець написав серію розкішних нарисів саме під такою назвою. Кіно-Одеса другої половини 1920-х «ожила» на сторінках роману «Майстер корабля», написаного степовиком Яновським…
Саме цим твором навіяна ідея пам’ятника. Одним з епіграфів до «Майстра корабля» Яновський узяв рядок з оди Горація, присвяченої Римській державі: «О корабле! Тебе вже манить хвиля моря». Корабель у Горація — символ держави. І в Яновського також! А Майстер корабля — то молода нація, що будує свій вітрильник, на який чекає відкрите море…

Я вважав, що жорстка «переоцінка цінностей», яка сталася в Україні після краху СРСР, не похитнула репутації Юрія Яновського як видатного письменника, класика української літератури ХХ століття. Проте, як з’ясувалося, «переоцінка» ще не завершилася!


Уявімо цей візуальний образ: молодий Яновський стоїть на валуні перед морською хвилею. Він простяг руки, тримаючи в них вітрильник. Він дарує цей корабель-мрію нам. Одягнений Яновський у легку куртку; через шию перекинуто кашне, яке, якщо придивитися, нагадує кіноплівку… Поруч із пам’ятником будинок, у якому минала юність автора «Майстра корабля». Можна прокласти стежку з плит від будинку до пам’ятника, причому так, щоб на тих плитах відбилися спочатку малі босі сліди… потім більші босі сліди… потім сліди черевиків, менших і знову більших… Це стежка життя письменника…


Я вважав, що жорстка «переоцінка цінностей», яка сталася в Україні після краху СРСР, не похитнула репутації Юрія Яновського як видатного письменника, класика української літератури ХХ століття. Проте, як з’ясувалося, «переоцінка» ще не завершилася! Яновський і все, що пов’язане з пам’яттю про нього, виявляється, підпадає під… декомунізацію! Про таке мені довелося почути з уст самого міністра культури України, коли звернувся до нього по підтримку, «озброївшись» відповідним листом, підписаним поважними знавцями історії літератури й кіно. Загалом я був готовий до того, що міністерство відмовить у фінансовій допомозі, мовляв, пам’ятники — це прерогатива органів місцевого самоврядування. Проте, зізнаюся, був заскочений, почувши: «Ви там собі будуйте і встановлюйте. А ми вже особливо не прискіпуватимемося з декомунізацією»…


Приїхали. Якщо йти за такою логікою, то «декомунізувати» слідом за Яновським потрібно й Павла Тичину, й Олександра Довженка, й Максима Рильського, й Миколу Бажана?! І ще багато кого з культурних діячів «тієї (себто радянської) пори»… Позакривати меморіальні музеї, повикидати твори зі шкільних та університетських програм… І це попри те, що кожен зі згаданих і не згаданих тут митців залишив творчий спадок, без якого національна культура була б дуже збідненою, обкраденою. Зрештою, життя кожного з тих, кому тепер загрожує (?) «декомунізація», у 1930-ті також висіло на волосинці. Може, вони «винні» вже тим, що вижили?! Заплативши, звісно, страшну ціну — втрату творчого голосу, відновлювати який згодом було надзвичайно важко та чи й можливо загалом…

 

Читайте також: «Рим», а не «Еллада»!


Як на мене, у цій конкретній ситуації з Юрієм Яновським відбилася ширша проблема: ми ніяк не можемо розібратися з власною історією ХХ століття. Як нам ставитися до часів УРСР, до літератури й культури тієї пори, коли Україна була квазідержавою? Це те питання, яке варто було б відрефлексувати не лише на науковому, а й на суспільному-громадському рівні.


100 років тому Центральна Рада ІV Універсалом проголосила державну самостійність України. Чи так важливо, що зробили це люди, які були громадянами Російської імперії? У серпні 1991-го Верхов­на Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Чи так важливо, що зробили це люди, які на той момент ще залишалися громадянами СРСР? Тільки невеличка частина з них пройшла крізь радянські «зони», а решта? Решта мала комсомольські й компартійні біографії. І, попри все, йдучи непростим світоглядним шляхом та озиваючись на поклик історії, зуміла-таки зробити вибір на користь національної волі, «своєї хати» і «своєї правди»…


Не шукаймо, отож, у власній історії прямих, як витягнутий шнурок, ліній. Не тонімо в чорно-білих кольорах.

 

Шануймо кожного, чий хист зробив образ України багатшим та яскравішим…

Новини RedTram

Loading...