Ярина Цимбал

Карати не можна помилувати

7 Квітня 2018
Нещодавно мене двічі шокували тележурналісти, які готують сюжети для відомої історичної (!) передачі. Спершу довелося відповідати на запитання, чому радянська влада видала збірку Володимира Сосюри «Червона зима». Я пояснювала: казати, ніби книжку Сосюри опублікувала радянська влада, — це те саме, що заявляти, ніби «Ворошиловград» Сергія Жадана видав режим Януковича.

А якщо вважати це питання не безглуздим, то відкрию вам страшну таємницю: перші книжки Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Оксани Забужко, Костя Москальця, Галини Пагутяк, навіть Василя Шкляра та багатьох інших нині живих і здорових письменників теж видала радянська влада.

Та це було не все, доля готувала ще один підступний удар. Молода журналістка, яка вдруге записувала зі мною інтерв’ю про 1920-ті роки, прокоментувала попередню нашу розмову: мовляв, я тоді так розчарувалася, адже досі мені дуже подобалися твори Миколи Хвильового, а він, виявляється, був комуністом! Воістину знання примножують скорботу.


Я мовчу про те, що невігластво тут, як на мене, зашкалює, а це ж усе люди з вищою освітою, журналісти, котрі повинні бути обізнаними, ерудованими універсалами. Мене вражає сама логіка їхнього думання. Якщо комуніст — значить поганий письменник, якщо в країні при владі більшовики — значить книжки видає радянська влада. То що нам робити з нашими двадцятими? Декомунізувати цих людей, яким довелося жити за радянської влади, і викреслити з історії української культури все: Миколу Хвильового, ВАПЛІТЕ, «Літературний ярмарок», «Березіль» і Леся Курбаса, «Авангард» і Валер’яна Поліщука, Анатоля Петрицького і Вадима Меллера, Михайля Семенка, панфутуризм і «Нову генерацію», Олександра Довженка і Юлія Мейтуса? Цьому переліку нема кінця-краю, тому спитаю просто: що робити з Розстріляним відродженням?

Невігластво — наша найбільша біда. Насправді ми нічого не знаємо про 1920-ті роки, а ті окрушини, які залишаються в голові після школи, вишу та Вікіпедії, дають підстави поверхово й самовпевнено ототожнювати політичні погляди письменника з його творчим стилем і методом


Ця метафора, колись вдало вигадана Єжи Ґедройцем для антології, яку склав Юрій Лавріненко, врешті-решт зле пожартувала з нами. Ми воліли заплющувати очі на те, що в періоді, який охоплювала антологія, — 1920-ті — перша половина 1930-х років, — не всі діячі культури й літератури розстріляні, а серед репресованих не всі «відродження». І от тепер як сніг на голову: Юрій Яновський? Декомунізувати! Та сніг цей цілком передбачуваний із таким підходом до історії.

 

Невігластво — наша найбільша біда. Насправді ми нічого не знаємо про 1920-ті роки, а ті окрушини, які залишаються в голові після школи, вишу та Вікіпедії, дають підстави поверхово й самовпевнено ототожнювати політичні погляди письменника з його творчим стилем і методом, судити про цілий літературний процес із тих кількох шедеврів, відібраних для шкільної програми, а отже, для літературного канону. Українські 1920-ті інакше, як культурним вибухом, не назвеш. Це був неймовірний сплеск: у літературу та мистецтво прийшло одночасно стільки геніїв і талантів, які за це коротке десятиліття зробили стільки, скільки досі не подужали вся українська література й усе українське мистецтво. У нас було «все своє» — від високих до низьких жанрів: інтелектуальний роман і детективи, опера і оперетка, симфонії і мюзикли, експериментальна проза і любовні романи, верлібр і віршована реклама, спроби переходу на латинку, новітня типографіка, кіно, репортажі, фантастика, функціональний дизайн, футуристи і бойчукісти, тріумф Єрмілова в Кельні, «Людина з кіноапаратом», фотограми, «межигірський баугауз».

 

Читайте також: «Декомунізуємо» Яновського?


Найбільше зло, яке зробила радянська влада, — усе це знищила. Понад те, вона вбила сам дух творчості, вітальності, життєрадісності. Жодне наступне покоління не могло скористатися цим доробком, цими напрацюваннями, не виростало з 1920-х як культурного феномена. Ні шістдесятники, ні вісімдесятники, ні двотисячники, ні міленіали не стали нащадками й спадкоємцями великої епохи. Кожне покоління починало заново винаходити той самий велосипед. Це не може не захоплювати й не заворожувати, а втім, є люди, які цим просто не цікавляться. В одному з випадково прочитаних відгуків 1920-ті роки злобно й зневажливо названо «червоно-ліберальним ренесансом», а про серію «Наші 20-ті» не менш злісно сказано, що в ній «уся автура з паспортами довоєнного, голодоморного СРСР». Так плюються запальні й ортодоксальні декомунізатори, не менш войовничі, ніж колись атеїсти. За три роки в серії «Наші 20-ті» вийшли твори, які надовго залягли в бібліотечних архівах, за буквально поодинокими винятками їх не перевидавали майже 90 років. Одначе декомунізаторам не треба їх читати, їм навіть партквитка в кишені автора не треба, досить лише радянського паспорта — і вони твердо ставлять кóму у фразі «карати, не можна помилувати».

 

Читайте також: Люди з «монбланами»


Ненависть та злоба засліплюють, і ми всі разом чомусь зневажаємо й відкидаємо на підставі безглуздих політичних обвинувачень такий яскравий і багатий період в історії нашої культури, яким мали б пишатися, який мали б цінувати, шанувати, популяризувати та явити світові. Тому перш ніж декомунізовувати всіх і вся, пам’ятайте: коли йдеться про наші 1920-ті, згідно з чинним правописом кома ставиться перед останнім словом: «Карати не можна, помилувати».

Новини RedTram

Loading...