Вахтанг Кебуладзе

Що таке філософська традиція?

11 Квітня 2018
Коли ми намагаємося з’ясувати місце певної філософській концепції в історії розвитку філософської думки, нам завжди важко віднайти чітке визначення того, яке історичне значення має ця концепція.

Чи направду йдеться про нову філософську традицію? Чи є в нас підстави говорити про те, що ця концепція спричинилася до виникнення філософської школи? А чи ця концепція є неповторним й оригінальним витвором окремого філософа, а всі подальші її інтерпретації не так розвивають, як перекручують її? І що, зрештою, означають такі словосполуки, як «філософська традиція» чи «філософська школа»?

 

З одного боку, будь-яка філософська думка має бути вкорінена в певній традиції мислення. Томас Стернз Еліот стверджував: «Передумовою традиції є історичне чуття, яке ми можемо визначити майже обов’язковим для кожного, хто хотів би залишатися поетом і після досягнення двадцяти п’яти років». Екстраполюючи цей принцип на філософію, можна сказати, що історичне чуття є обов’язковим для кожного, хто прагне долучитися до певної філософської традиції, розвинути її та на її тлі розпочату власну. Філософування – це завжди розмова з персонажами з минулого. Тому Платон і Аристотель, Августин і Тома, Декарт і Лок, Кант і Геґель, Гусерль і Вітґенштайн для нас не так примарні постаті сивої давнини чи нещодавнього минулого, як живі співрозмовники, арґументи яких вимагають від нас чи то підтримки, чи то спростування. З іншого боку, будь-яка філософська думка є філософською настільки, наскільки вона є оригінальною. Тож просте переповідання думок великих попередників аж ніяк не можна визнати справжнім філософуванням. Це завжди призводить до вмирання традиції, занепаду мислення.

 

Читайте також: Історичні біженці

 

З огляду на все це, поняття філософської школи є доволі проблематичним. Адже, якщо належність до певної школи вимагає ретельного дотримання шкільної дисципліни у відтворенні усталених стереотипів, то згодом така школа вбиває сама себе, перетворюючись на притулок для недолугих апологетів, які через нездатність до самостійного мислення убезпечують власний статус філософів маніакальним і беззмістовним повторенням позбавлених сенсу але старанно завчених формул. Щось таке відбулося із совєтським псевдомарксизмом, який перетворив суперечливу, але саме через це живу концепцію Маркса, на набір мертвих догм, які переповідали жахливою незрозумілою мовою, що самі псевдомарксисти вважали ознакою глибокої науковості. Артикуляція філософської проблематики, звісно, потребує специфічної мови. Але не варто забувати один з головних принципів мислення, який Людвіґа Вітґенштайн сформулював у «Логіко філософському трактаті»: «…все, що взагалі можна висловити, можна висловити ясно; а про те, про що не можна говорити, треба мовчати».

 

Тож від поняття традиції ми непомітно, але цілком послідовно перейшли до питання про мову. Цей перехід неодмінний, адже будь-яка філософська традиція артикульована певною мовою або мовами. Чи можна зберегти автентичність традиції, переходячи від одної мови до іншої? На думку спадає жарт Геґеля про те, що його філософію не можна викласти простіше і тим більше французькою. Замислюючись над цим жартом, ми постаємо перед питанням про роль перекладу у філософській традиції. Чи є переклад інструментом передання сенсів, а чи він завжди спотворює і перекручує зміст первинного тексту? Використовуючи назву фільму Софії Кополи «Lost in Translation», можна сказати, що в перекладі ми завжди щось губимо. Але через цю згубу ми завжди щось набуваємо.

 

Читайте також: Межі, границі, кордони…

 

Так через український переклад назви цього фільму «Труднощі перекладу» ми губимо первинний сенс оригіналу, але водночас здобуваємо новий сенс. Реакція Гайдеґера на французький переклад центрального екзистенціалу його фундаментальної онтології «Dasein» як «людська реальність» стисла й жорстка: «Це все закриває». Але зокрема через це «закриття» й відкривається новий горизонт можливостей, у якому розпочинається історія французького екзистенціалізму – одної з найцікавіших філософських традицій ХХ сторіччя.

 

А в якій філософській традиції живемо і мислимо ми, сучасні українські філософи? Чи є в нас власна своєрідна і неповторна традиція, а чи справжнє філософування в Україні на зламі тисячорічь можливо лише як відтворення запозичених традицій мислення? Годі сподіватися знайти однозначні відповіді на ці питання, але саме з цього запитування може народитися нова філософська традиція. Адже справжнє філософське мислення – це завжди не так пошук однозначних відповідей, як невпинне запитування, що почалося задовго до нас і має тривати завжди, аби людство залишалося людством.

Новини RedTram

Loading...