Максим Нестелєєв

Хіпстери давні й сьогочасні

16 Квітня 2018
Хіпстери — це лихо. Стихійне, бо модне, і спокусливе, бо закордонне. Ми всі їх бачили, але кожен, хто вважає себе хіпстером, насправді ним не є.

 Хоча будь-який сучасний глянцевий журнал наведе вам із десяток ознак того, хто такий хіпстер і як йому жити, але вірити цим вказівкам можна лише тією мірою, якою можна довіряти мультинаціо­нальним корпораціям і політиками постіндустріального суспільства. Тобто десь так, як вірити в те, що хіпстери — це найновіша субкультура. Адже почалося все понад 70 років тому.


Після Другої світової війни культурний центр світу переїхав із Парижа до Нью-Йорка, де європейські стилі змішалися зі строкатим середо­вищем США. Із 1920-х тут шаленої популярності набув джаз, який впливав на всі сфери життя — від мови до професії. Найпоширенішим танцем став свінг, ритмічні мелодії якого в 1940-ві роки вже почали дещо набридати, давши дорогу уривчастому виконанню такого джазового різновиду, як бібоп. Дедалі популярнішим ставало слівце «хіп» чи «хеп», яке застосовували до всіх, хто тямився на музиці й мав смак до гарного вбрання. Тих, що були «хіповими», стали називати хіпстерами.

 

Читайте також: «Оскар»-2018: Фантастичні жінки на екрані та в житті


Історичні хіпстери були афроамериканцями, які гуляли по Таймс-сквер у широченних штанях, лантухуватих піджаках із підкладними плечиками й капелюхах із великими крисами, слухали джаз і загалом любили музику, однак не любили танцювати. Пізніше білі американці теж захопилися цією модою, тому Норман Мейлер і називав хіпстерів «білими неграми». Оксиморон у цьому словосполученні є основою хіпстеризму, адже жоден справжній хіпстер ніколи не назве себе хіпстером. Бунт без причини й мети та водночас ностальгія за минулим ладом і культурою — ось ще одна база цього світогляду. Як казав Герберт Ґолд: «Коли хіпстер краде автівку, то не продає її та не лишає собі, а ховає так, щоб довго не змогли знайти, та ще й напише милом на вітровому склі «Смерть Луї А».

Психологічна провінція доношуватиме хіпстерські лахи й переконання, а глобалізація невдовзі вкаже на нову субкультуру, до якої обов’язково треба долучитися,  бо від стихійно-спокусливого лиха тікати немодно


Каролін Берд слушно зазначала, що дуже спокусливо описати хіпстера в психіатричних термінах як інфантильного, але стиль його інфантилізму був ознакою часу; просто він не намагався нав’язати свою волю іншим. Афроамериканці перші підхопили цей стиль, бо в США вони довгий час жили в стані подвійної упослідженості: на їхнє складне расове становище наклався новий страх атомної війни, тому зробив із них, як переконує Мейлер, екзистенціалістів, тобто «філософських психопатів». Ґолд зазначав, що типовий хіпстер скидається на «хворий холодильник», який працює з жахливою несамовитістю, видаючи шум і спеку заради однієї мети — лишатися прохолодним (cool). Це слівце також має значення «крутий», а в 1930-ті так кликали «розслаблених та обізнаних». Некрутих і нехіпових спочатку називали джеффами (jeff), а потім квадратними (square). Так описували людей тупих, немодних і не в темі; тих, які не тямляться на сучасному стилі, зокрема не розуміють усієї крутості джазу й завжди міркують стереотипно.


Однак про історичних хіпстерів ми теж маємо стереотипне уявлення. Кажуть, наприклад, що ідеалом для них було курити сигару, вивчати Daily News, маючи водночас млявий секс. Тодішній хіпстер був уражений відомою трійкою хвороб американського чоловіка: пасивність, ворожість і нудьга. Їхня життєва позиція — це крутість (coolness), споріднена з душевною та духовною прохолодою, яка й завела їх у глухий кут. Саме брак тепла й призвів до занепаду хіпстерського руху, що точно відчув Томас Пінчон у романі «V.» (1963). Там альт-саксофоніст Макклінтик Сфера, частково списаний із відомого джазмена Телоніуса Сфери Монка, виголошує своє життєве гасло: «У темі будь, та й дбати не забудь» («Keep cool but care»).

 

Читайте також: Горіти, а не тліти


У 1950-х роках хіпстери поступилися бітникам, а ті хіпі. Далі були панки й ще багато модних лих змінили одне одного, аж поки в 1990-х хіпстери відродилися в еру глобалізації, керовану фанатизмом вільного ринку. Цей невеличкий рух, де поєдналося лібертаріанство й апатія, виник у «білих» передмістях, а в нашому тисячолітті зі свіжими силами поновився у Вільямсберзі (район нью-йоркського Брукліна). За законами часу, він з’явився на білбордах по всьому світу й далі визначає сучасну культуру. Найголовніший настрій хіпстера — ностальгія та визнання неспроможності винайти нове, що цілковито суголосне постмодерній спрямованості на репродукцію, а не продукцію. Головна відмінність між хіпстерами 1940-х і 1990-х у тому, що давні протиставляли себе мейнстриму, а нові — яппі. А назватися хіпстером зараз — це значить засвідчити, що пошуки автентичності зазнали поразки від самого початку, адже автентичні хіпстери були лише в 1940-х.


Мейлер писав, що повоєнні хіпстери поводилися, як діти, які б’ються за цукерки, а сьогочасні — це покоління «дієтичної коли», «хіпові» споживачі чи «бунтарі-споживачі» (Том Франк). Нікого не обходить те, що 2009 року з’явився знаковий есей Роба Горнінґа «Смерть хіпстера», а 2010-го соціологічне дослідження «Що таке хіпстер?». Психологічна провінція доношуватиме хіпстерські лахи й переконання, а глобалізація невдовзі вкаже на нову субкультуру, до якої обов’язково треба долучитися, бо від стихійно-спокусливого лиха тікати немодно.

Новини RedTram

Loading...