Станіслав Козлюк

Валідол не врятує

23 Квітня 2018
На старій лаві сидить чоловік і тримається за голову. Біля нього бігають працівниці метрополітену, пропонуючи то якісь пігулки, то холодний рушник, то нашатир.

 Люди навколо або спостерігають за дійством здалеку, або не звертають уваги. Ну стало зле в метро, з ким не буває. П’ять хвилин, людина очуняє і поїде собі далі у справах. А як не очуняє, тоді у швидку. Бо ж медики знають, що робити. І дуже добре, якщо історія розвиватиметься за першим сценарієм.


Бо насправді, якщо раптом тобі стане зле, люди не допоможуть. Неважливо, де це трапиться: у метро, автобусі, вдома, на роботі, у торговельному центрі чи просто неба. Серед сотень людей навряд чи знайдеться той, хто точно знатиме, що і як треба робити. Якщо просто паморочиться в голові, у кращому разі жалісливі бабусі спробують нагодувати тебе таблетками, які діють на організм приблизно так само, як звичайна крейда. Гірше, коли вони захочуть згодувати тобі щось специфічне, з власних запасів. Бо якщо нітрогліцерин у капсулах їх не вбив, не вб’є і тебе! Ще намагатимуться облити тебе водою (влітку) або натерти снігом (взимку). Байдуже, що це може призвести до ще більших проблем. І врешті ти, мокрий і злий, отямившись і відбившись від нав’язливих пропозицій покласти під язика магічний валідол, втікаєш від своїх «рятівників». 

 

Читайте також: У МОЗ затвердили нові програми підготовки з домедичної допомоги

 

Значно гірше, якщо ти раптом знепритомнієш. Або в тебе зупиниться серце. Певно, у більшості таких випадків люди просто проходитимуть повз із думкою «ще один алкоголік сконав». Не кращою буде ситуація, якщо перехожі спробують тобі допомогти. Адже варіативність їхніх дій упевнено наближатиметься до нескінченності. «Рятівники» можуть почати поливати тебе крижаною водою. Або щосили навішуватимуть ляпасів по щоках. Або намагатимуться зробити штучне дихання, хоча з диханням у вас буде все гаразд. Або всунути в рота пальці, щоб потримати язика (аби не запав). Або викличуть швидку й просто чекатимуть, коли приїдуть медики, які «все знають». А якщо в тебе, не дай Боже, почнеться епілепсія, тобі обов’язково запхають у рота гілку, металеву ложку чи щось екзотичніше (бо ж знають, що язик обов’язково западе!), ризикуючи попутно зламати передні зуби. «Досвідчені» спробують пришпилити його голкою до щоки. І це нічого, що язик, як і всі інші м’язи, у момент нападу буде в гіпертонусі й суто з фізіологічних причин запасти та, як наслідок, перекрити дихальні шляхи не зможе.

середньостатистичний українець знає, що людей потрібно рятувати, щось чув про дефібриляцію, розслаблені м’язи, запалий язик і штучне дихання. Але ті знання або застарілі, або ґрунтуються на міфах, які не мають нічого спільного з реальністю


Доводиться чесно собі зізнатися: якщо ти помиратимеш, навряд чи тебе хтось урятує. Навіть якщо дуже цього хотітиме. Причина, здається, доволі банальна: свого часу замість пропаганди першої допомоги, пояснення дій у випадку епілепсій, інфарктів, інсультів, непритомності, зупинки серця та подібних речей людей учили, як із підручних
засобів робити ноші на випадок ядерної війни, щоб дістатися бомбосховища. При цьому не звертаючи уваги на першочергові речі. Бо ядерна війна хоч і близько, але доволі ілюзорна. А от непритомна, зі слабким серцебиттям людина на вулиці цілком реальна. І значно важливіша, ніж саморобні ноші.

 

Зрештою, маємо ситуацію, коли слова й фрази на кшталт «серцево-легенева реанімація», «стабільне бокове положення» чи «100 на хвилину/30 на 2» (кількість компресій на серце без/зі штучним диханням) видаються радше кодами й паролями для спільноти масонів-рептилоїдів, аніж чимось адекватним та всім зрозумілим. Щоб у цьому переконатися, не треба далеко ходити. Кілька років тому знайомі парамедики влаштували експеримент: поклали посеред вулиці одного з українських мегаполісів дівчину, яка імітувала непритомність, і на приховану камеру знімали реакцію людей. Із понад 30 перехожих, які зупинилися, щоб допомогти, правильно вчинила лише одна людина: викликала швидку. Інші поводилися «витонченіше», вдаючись у нестримному бажанні допомогти до згаданих вище екзекуцій: холодної води, ляпасів, штурханів тощо. Добре, що не намагалися одразу ж колоти адреналін або інші препарати. Чи пробивати трахею. Чи під’єднувати дроти від автомобільного акумулятора до тіла замість дефібрилятора (історія знає й такі сумні випадки). Бо ж будьмо адекватними: у таких дій мало спільного з допомогою. Це зло, а не користь.

 

Дивіться також: З'явилася онлайн-карта аптек Києва, що працюють за програмою "Доступні ліки"


Таким чином, середньостатистичний українець знає, що людей потрібно рятувати, щось чув про дефібриляцію, розслаблені м’язи, запалий язик і штучне дихання. Але ті знання або застарілі, або ґрунтуються на міфах (як-от про дефібрилятор, який запускає зупинене серце), які не мають нічого спільного з реальністю. Що із цим робити, не відають навіть медики. Адже всіх поголовно на курси першої допомоги не заженеш, хоча й варто було б. Тим більше що знання мають властивість забуватися і їх треба регулярно оновлювати. Так, волонтери створили різних ботів для смартфонів, які можуть підказати, що робити в критичній ситуації. Але й це, здається, діятиме лише за умови, коли людина вивчатиме підказки від комп’ютерного коду у вільний час і матиме бодай якесь уявлення про те, як реально допомогти постраждалому.  За таких сумних умов, звісно, можна сподіватися на медреформу, соціальну рекламу, державне навчання для «відповідальних» тощо. Але навряд чи вони дадуть швидкий результат. Альтернатива проста. Не чекати й самому піти на курси, виклавши за це певну суму з власної кишені. Це справді дієвіше. І, можливо, наступного разу саме ти не даси згодувати комусь нітрогліцерин у таблетках. Або відіб’єш людину від натовпу бабусь із валідолом. Бо валідол насправді не врятує від смерті. Він узагалі ні від чого не врятує. Як і більшість таблеток у критичній ситуації. Тут допоможуть лише власні навички й знання.

Новини RedTram

Loading...