Юрій Макаров

Який чорт у воду глянув, такий і з води виглянув

20 Квітня 2018
Щоразу, коли Верховній Раді не вдається забезпечити на табло магічну цифру 226 голосів, а таке трапляється мало не кожного пленарного тижня, ми починаємо нікчемну дискусію про недосконалість демократичних процедур, ба навіть самої демократії.

І це загалом природно: споглядання неефективності влади, байдуже якої гілки, псує характер не менше, ніж вірусняк із температурою у квітні або вино червоне солодке, якщо це не португальський портвейн. Мимоволі починаєш плекати сумніви в справедливих засадах світу.
Здається, за нинішньої постмайданної влади не було жодної реформи, яка минула б парламент без пригод. Це стосується не лише виборчого кодексу, що, хай там як, безпосередньо зазіхає на підвалини існування саме тих, хто має за нього проголосувати. І не лише закону про Вищий антикорупційний суд, який підвісив наші надії якщо не на подальшу євроінтеграцію, то мінімум на подальший майже мільярд позики. Не претендую на лаври порохобота, але практично кожен важливий документ останніми роками ухвалювався в Раді під шаленим тиском Адміністрації президента. Депутатів умовляли, з ними торгувалися, їх спокушали, а як же без цього?! І чомусь той незаперечний факт, що найбільша фракція прямо й відверто названа іменем чинного глави держави, ніяк не змащував тертя шестерень. По суті, ми маємо досконалу імітацію законодавчого процесу в тому вигляді, у якому він відбувається в розвинених країнах. А які, власне, претензії?

українські політики всіх рівнів є досконалим відображенням українського суспільства з його тарганами, його половинчастістю, його економічною та політичною неосвіченістю, його дивовижною невизначеністю в базових питаннях та опортунізмом


У пошуках розуміння, що ж таке «правильний» парламентаризм, я занурився в нетрі Вікіпедії, а звідти вже в першоджерела. І ось на які дивовижні паралелі натрапив. Велика Британія — загальновизнана батьківщина сучасної представницької демократії. Після так званої Славної революції (1688) почала складатися нинішня система законодавчих інституцій, вона поступово вдосконалювалася впродовж XVIII століття й загалом набула нинішнього вигляду на початку правління королеви Вікторії (1837–1901). Дві палати, двопартійна система: консерватори (tory) та ліберали (whigs), періодична зміна правлячих партій. Але красномовна деталь: практично жодної ідеологічної різниці між ними, попри назви, впродовж цілого періоду становлення не спостерігається. Партії є лише об’єднаннями за інтересами, формалізованими угрупованнями кланів, не більше. Їхні апетити обмежують тільки знаменитий британський здоровий глузд (common sense), вільна преса, єпископ Кентерберійський та персона монарха. Партійна система перетворюється зі змагання амбіцій та інтересів на змагання візій і проектів аж у XX столітті. Інакше кажучи, згідно з британським календарем ми зараз перебуваємо приблизно на рівні Ґеорґа ІІ. Тож, можливо, питання лише в достатньому часі на еволюцію? Ні, час сам по собі нічого не вирішує, інакше Японія з погляду демократії зараз перебувала б у пізньому середньовіччі, а чемпіонами з розвитку були б Гаїті та Ліберія.

 

Читайте також: Обидва боки монети


Представницька влада в Україні не може бути зараз іншою, бо їй, перепрошую, нікого представляти. Жодна соціально-економічна страта, окрім чиновників, пенсіонерів і так званих олігархів, не має політичної суб’єктності. А враховуючи ментальність та звички, особливо набуті в радянський період, а-ля черга в лікеро-горілчаний відділ гастроному, навряд чи може йтися про якесь послідовне обстоювання позицій (якщо не рахувати Опоблоку, «За життя» та інших сил, які транслюють та захищають позиції сусідньої країни). Тому й розбіжності між різними політичними силами позірні. Тому й годі шукати в наявній політиці свіжі ідеї або ідеї як такі.

 

Читайте також: Дивіться, хто прийшов!


Я казав і повторюю: українські політики всіх рівнів є досконалим відображенням українського суспільства з його тарганами, його половинчастістю, його економічною та політичною неосвіченістю, його дивовижною невизначеністю в базових питаннях та опортунізмом. Нічого в політиці не зміниться, доки в суспільстві не відбудеться кристалізація інтересів, передусім економічних. Наявність великої кількості самодіяльного, економічно незалежного від держави населення, того самого середнього класу, який щоразу згадується, немов заклинання, але ніяк не стимулюється, гарантує не лише стабільність і спадковість думок із того чи іншого питання, а, головне, наявність думок як таких. Доки цього не сталося, політичний процес відбуватиметься за принципом «війна всіх проти всіх». Клас дрібних підприємців не панацея, але стовідсотково є передумовою демократії.

 

Я всіляко підтримую різноманітні школи лідерства, освітні програми, стажування у Фулбрайта й семінари для молодих політиків. Без них, політиків, нічого не буде. Але без тих, хто за них голосуватиме, — головою й шлунком, а не «серцем», — не буде й поготів.

Новини RedTram

Loading...